Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

міряючи кроками кімнату. — Я й сама намагаюся вірити в це… та віра зраджує мене щоразу, коли надходять погані звістки. Тоді я переконую себе, що це «звичайний збіг», «підсвідома пам’ять» і таке інше.

— Не знаю, як то можна пам’ятати те, чого не було ще ні зроблено, ані сказано, — буркнула Сьюзен. — Хоч я, звісно, не така вчена, як ви з паном лікарем. Певно, то й на краще, коли з наукою ви геть не тямите найпростіших речей. Та в будь-якому разі не хвилюймося за Верден, хай навіть гуни захоплять його. Жоффр каже, що місто не має жодного стратегічного значення.

— Це дещиця втіхи, яку нам уже кидали — аж надто часто, коли наші війська зазнавали поразки, — відказала Гертруда. — Вона вже втратила цілющу силу.

— Чи був іще в історії людства бодай один такий бій? — задумливо мовив пан Мередіт одного вечора в середині квітня.

— Ми не зможемо осягнути цих колосальних діянь, — сказав лікар Блайт. — Що були всі гомерівські битви проти цієї, як не дрібні борюкання зграйки воїнів? Уся Троянська війна могла би бути сутичкою довкола одного з верденських фортів, і воєнний кореспондент присвятив би їй у репортажі не більше, ніж речення. Я не прихильник окультних наук, — лікар Блайт підморгнув Гертруді, — та відчуваю, що весь перебіг війни залежить від результатів Верденської битви. Як стверджують Сьюзен та Жоффр, місто не має стратегічного значення, проте це — вирішальна битва за Ідею. Якщо Німеччина здобуде перемогу під Верденом, вона виграє всю війну. Якщо ж вона програє, подальший хід війни виснажуватиме її.

— Вона програє, — упевнено відказав пан Мередіт. — Неможливо здолати Ідею. Франція творить справжні дива. У ній я бачу світлі джерела цивілізації, що впевнено протистоять чорним силам варварства. Я думаю, увесь наш світ усвідомлює це, тому всі ми, затамувавши подих, чекаємо кінця битви. Ідеться про більше, аніж передача кількох фортів чи захоплення кількох квадратних миль кривавої землі.

— Я весь час думаю, — озвалася Гертруда мовби вві сні, — чи буде якесь велике благословення… варте такої страшної ціни… винагородою нам за цю муку? Чи ця агонія, у якій терзається світ — це біль народження нової дивної доби? Чи це — лиш «мурашина метушня в сяєві мільярдів сонць»[69]? Пане Мередіт, ми дуже легко ставимося до руйнування мурашника й загибелі половини його мешканців. Невже для тієї Сили, що керує всесвітом, ми не важливіші, аніж для нас мурахи?

— Ви забуваєте, — мовив пан Мередіт, і темні очі його спалахнули, — що Нескінченна Сила виявляється як у нескінченно малім, так і в нескінченно великім. Ми ж не те й не інше, тому нездатні збагнути ані надто великого, ані надто малого. Для нескінченно малого мураха так само важливий, як мастодонт. На наших очах народжується нова доба — проте вона буде квола й заплакана, як усякий новонароджений. Я не сподіваюся нового раю на землі негайно по завершенні війни. Бог діє не так. Але Він діє, і врешті-решт Його воля здійсниться.

— Здоровий і традиційний погляд… здоровий і традиційний, — притакнула Сьюзен із кухні. Їй подобалося, що панна Олівер час від часу дістає нагінки від пана Мередіта. Сьюзен дуже любила панну Олівер, проте вважала, що та надто вже часто вдається до єресі в присутності пастора, тому цілком заслуговує періодичних нагадувань про те, що ці питання перебувають поза межею її компетенції.

У травні Волтер написав рідним, що був нагороджений медаллю «За заслуги». Він не сказав, за що дістав нагороду, проте друзі його подбали, щоб увесь Глен довідався, який подвиг здійснив Волтер. «На будь-якій іншій війні, — писав Джеррі Мередіт, — його нагородили би Хрестом Вікторії[70]. Одначе Хрест Вікторії не може бути так само звичною річчю, як подвиги, які здійснюються тут щодня».

— Хай би дали йому Хрест Вікторії, — заявила обурена Сьюзен. Вона не певна була, хто винен у цім, та якщо відповідальність лежала на генералові Хейгу, Сьюзен уперше серйозно засумнівалася в його придатності до виконання обов’язків головнокомандувача.

Рілла була сама не своя від щастя. Її любий Волтер здійснив подвиг — Волтер, якому хтось у Редмонді надіслав біле перо… це Волтер, покинувши безпечний шанець, витяг із-під обстрілу пораненого товариша, що впав на нейтральній смузі! О, вона немов наяву бачила його бліде непохитне обличчя й палкі очі в мить звитяги! Як приємно бути сестрою героя! Він навіть не написав їй про це. Лист його був повен інших, дорогих серцю дрібниць, які обоє вони любили й поділяли колись, сотні років тому, у незатьмарені війною дні.

«Я згадую нарциси в інглсайдськім саду, — писав Волтер. — Коли ти одержиш цей лист, вони вже квітнутимуть попід прекрасним рожевим небом. Рілло, які вони — осяйно-золоті, як завжди? Мені здається, вони повинні бути забарвлені кров’ю… як маки, що їх ми бачимо тут. А кожен шепіт весни проростатиме новою фіалкою в Долині Райдуг.

Сьогодні в небі над цими пекельними шанцями сяє молодий місяць — срібний, тендітний, прекрасний. Чи бачиш ти його понад кленовим гаєм?

Рілло, у конверті ти знайдеш мій вірш. Я написав його тут, одної ночі при світлі недогарка… чи то він прийшов там до мене… я не відчував, буцім ПИШУ його; я був лише знаряддям у руках незнаної сили. Таке вже ставилося, але дуже рідко, і жодного разу це відчуття не охоплювало мене так сильно, як тепер. Ось чому я надіслав вірш у лондонський „Спектейтор“. Його надрукували, і нині я одержав примірник. Надіюся, тобі сподобається. Це єдиний вірш, який я склав, відколи прибув сюди».

Вірш був короткий і проникливий. Завдяки йому впродовж місяця Волтерове ім’я облетіло весь світ. Його передруковували повсюди — у щоденних столичних газетах і маленьких сільських тижневиках, цитували в солідних оглядах та в оголошеннях про зниклих безвісти, у зверненнях Червоного Хреста й закликах долучатися до війська. Матері й сестри плакали над ним; він озивався трепетом у душах юнаків; усе велике єдине серце людства ввібрало в себе весь біль, надію, жах і сенс світового конфлікту, висловлений у трьох коротких безсмертних строфах. Канадський хлопець у фламандських шанцях створив найвеличніший вірш тієї війни. «Волинкар» рядового Волтера Блайта став класичним твором у мить найпершої публікації.

Рілла переписала його до свого щоденника, відкривши ним запис про події минулого дуже важкого тижня.

«То