Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Крізь розчахнуте вікно зі сцени Майдану долинає промова Яценюка:

«Наші остаточні умови: відміна законів від 16-го січня, повернення до Конституції 2004 року, дострокові вибори президента і Верховної Ради, звільнення всіх заарештованих і закриття кримінальних справ, поновлення переговорів щодо підписання Асоціації з Європейським Союзом. Я вас дуже прошу, зберігайте спокій. Жодне силове протистояння ні до чого не приведе. Це тільки заганяє ситуацію у глухий кут і порушує переговорний процес…»

– Тобто переговори нічого не варті? – питаю я.

– З ними нема про що домовлятися. Вірити москалям – себе не поважати, – сміється Ярош, гасить цигарку у попільничці й зачиняє вікно. – Вони розуміють тільки силу.

– А чи вистачить у нас сил?

– У них, – він киває у бік опозиційного мітингу, – не знаю. А у нас вистачить. Хлопці готові битися до перемоги.

– А як почнуть стріляти?

– Нам є чим відповісти, – хитро всміхається.

– Перепрошую за цікавість, а для кого цей букет на столі?

– Це у нас боєць із подругою своєю позавчора одружився. Весільні квіти. А вчора його вибухом трохи контузило. Але нічого… живий. Ще маємо двох поранених. Одному відірвало кисть руки, у іншого проникаюче в черевну порожнину. Зараз в реанімації у важкому стані. Так що хлопцям дуже потрібна ваша підтримка. Вони всі пісні напам’ять знають.

– Завжди готові до співпраці. Можемо взяти «Правий сектор» на постійне концертне обслуговування, – посміхаюся я до Яроша.

– Пропозиція приймається, – він посміхається у відповідь своїм хитрим прищуром.

– То коли ми можемо виступити?

– Давайте завтра, о такій самій порі.

На прощання ми міцно тиснемо один одному руки.

Наступного дня в призначений час ваш покірний слуга, гітарист та Орест Лютий протискаються крізь щільний вуличний натовп, який, мов ріка перед порогами, звужується у стрімнині біля входу до Будинку профспілок.

– О, ви знову до нас у гості? – радіють охоронці, які вчора просили автографи.

– Так, зараз будемо давати концерт на п’ятому поверсі. Приходьте!

– А нас туди не пускають, – сміються. – Там правосєкі засєлі, у них своя кухня, у нас – своя.

– Тоді о сьомій приходьте до Українського дому. У нас і там концерт для Самооборони.

– Оце інша справа. Обов’язково будемо!

Опинившись у холі, довго чекаємо на ліфт, що, як не дивно, працює. На першому поверсі розташовано медпункт та центр збору ліків. Молоді санітари заносять величезні коробки із системами крапельниць і разовими шприцами. Через хол ведуть якогось дядька із закривавленим обличчям.

– Що з ним?

– Каже, тітушки побили, а там – хто його зна?

«Тітушками» заповнене все місто. Везуть звідусіль. Як намічаються великі мітинги у Маріїнському парку, то везуть автобусами з Донецька, Луганська, Миколаєва, Херсона і навіть з Криму. Для локальних дій наймають хлопців характерної кримінальної зовнішності у Київській області. Отой славнозвісний Сергій Тітушко, який відзначився побиттям журналістів навесні минулого року і став прототипом для цього неологізму, був з Білої Церкви. Нинішні – ще жорстокіші. Кажуть, їм платять уже не по двісті, а по п’ятсот гривень на брата. Саме вони палять ночами машини автомайданівців та отримують наводки від міліції на громадських активістів. Інколи просочуються і на Майдан. Пару днів тому самооборона вирахувала й упіймала цілу групу, чоловік до двадцяти. Приїхали з Ніжина. Їх строєм водили між людей, а потім, піднявши на сцену Майдану, примусили покаятися. Чи допоможе?

Ліфт щось довго не йде.

– Ну його, ходімо сходами.

На сходах не менш людно. Бійці та волонтери, втомлені, із зосередженими обличчями, йдуть за нами, спускаються вниз. У кожного своя справа, у кожного своя зона відповідальності. Ось уже понад два місяці революція забирає усі сили, кошти, емоції. Простий народ, середній клас, серйозні бізнесмени, офісні працівники, пенсіонери, бюджетники, вчителі, інженери, держслужбовці, селяни і робітники заводів – кожен як може допомагає Майдану, нічого не вимагаючи взамін. Гори теплого одягу, безперебійне постачання бензину і дизелю для генераторів, намети, польові кухні, дрова, питна вода, харчі – усе в необхідній кількості поставляється вправно і вчасно.

«Хто цим керує?» – дивуються іноземці, особливо росіяни, які ніяк не хочуть, не можуть повірити своїм власним очам, коли їм кажеш, що цим насправді НІХТО не керує. «Фантастика! Неймовірно!» – сплескують руками, і це справді неймовірна фантастика й унікальний досвід в історії людства – самоорганізація Майдану. Я гордий тим, що я – українець! Я гордий тим, що належу до цього славного великого народу! Я гордий тим, що у мене нарешті з’явилася МОЯ КРАЇНА!

– Слава Україні! – вітаємо бійців «Правого сектора», коли піднімаємося на п’ятий поверх.

– Героям Слава!

За десять хвилин у холі маємо імпровізований концерт. Орест Лютий у незмінному капелюсі та окулярах як завжди починає виступ з «Мурки».

«Прибули в Одесу батяри зі Львова…»

Я, присівши навпочіпки і притулившись спиною до стіни, спостерігаю за дійством. Здається, артист трошки хвилюється. Його нервування видають більш дрібні, ніж зазвичай, рухи і трохи підвищена моторика тіла. Публіка надто вже специфічна. Майже усі в балаклавах. З відкритими обличчями тільки дівчата з харчоблока, вже публічно засвічені спікери «Правого сектора» та кілька журналістів, присутніх на концерті. В першому ряду, вмостившись на підлозі по-турецьки, якийсь анархіст демонстративно крутить у руках довгого ножа. Трохи збоку, граючи бейсбольними битами, стоїть пара бійців, явно випробовуючи на міцність нерви виконавця. Дивляться просто в очі.

«Тримайся, друже!» – посміхаюся я, але бійців можна зрозуміти. Вони тільки-но повернулися з барикад і ще сповнені задиркуватим духом. Їдка, чорна кіптява від покришок проглядає крізь отвори у балаклавах, в’їлася в шкіру і не скоро ще відмиється. Руки у всіх, як у негрів. Багато хто надсадно кашляє. Зачувши перші акорди і спів, до холу підтягуються воїни світла, що досі покотом спали на підлозі й по далеких кутках довгого коридору, заставленого щитами та бойовою амуніцією. Після першої ж пісні в холі оплески і вигуки «Браво!». Напруга спадає, і концерт котиться, як по маслу. В якийсь момент публіка починає вимагати нових пісень.

Першого лютого, якраз в день народження Ореста та у другу річницю проекту, ми виклали у вільний доступ у мережі наш новий альбом «Сувора українізація». Лише кілька тижнів тому зняли нові ролики, а днями оприлюднили їх на Ютубі. Перший кліп на пісню «Ідьот кацап по городу».

«Кацапа давай!» – вимагає бунтівний народ, який жваво цікавиться нашою творчістю.

– Зможемо? – питає Орест у гітариста, і той ствердно киває головою.

Пісня співається на мотив радянського хіта «Ідьот солдат по городу».

(див. – Ютуб