Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

наступного дня «Кашкай» залишився на стоянці, а Ірина таки пересіла на новенького «Крузака» кольору темного металіка. Залишити стару машину в тому ж салоні й скинути таким чином зайві клопоти з голови не наважилася. Продавати потрібно самій, інакше обов'язково щось втратиш. Там двісті, там п'ятсот — і скоро й справді важко буде зрозуміти, куди поділися такі гроші.

Не бажаючи ризикувати настроєм, який не тримався стійко під час зустрічей з будівельниками, Ірина каталася тепер по меблевих салонах. Тут позитивних емоцій не бракувало. Хлопчики-менеджери обсідали її, наче мухи, і їй залишалося тільки тицяти пальцем у різні боки, збурюючи рух у цій застояній вишуканості. Зусилля завжди приводять до успіху. На власне здивування їй таки вдалося пристойно «обставити» квартиру. Ту, якої, по суті, ще не було. Проблему належало розв'язувати якнайшвидше.

Упавши на канапу, Ірина заплющила очі. Пообідати по-людськи так і не встигла. Тепер смоктало у животі й тремтіли руки. Автомобільні справи обійшлися дорожче, ніж вона розраховувала. Лічба меблевих нюансів дала аналогічний результат. Тепер, щоб розгулятися стосовно нерухомості, потрібно обов'язково щось продавати. Якщо робити це так само швидко, втрати зростатимуть. Капітал невгамовно танув, наче сухий просіяний пісок, затиснутий у жмені. Жива людина не здатна стояти нерухомо. Закляклі м'язи скорочуються, і піщинки просипаються то там, то там. Розтиснеш долоню — а в ній уже далеко не те, що було.

Ніч насувалася невпинно, і належало якнайшвидше заплющити очі, інакше завтрашня втома і невиспаність не дозволять доробити справи. Але сон кудись подівся. Вона зазирнула у перелік пропущених дзвінків, адже говорити упродовж дня за біганиною вдавалося не завжди. Альбіна телефонувала ще двічі. Зранку вони перекинулися кількома словами, після чого Ірина «пропала». А про що говорити? Розповісти про багатоденні метання з кінця у кінець міста задля того, щоб витратити гроші? Цього лише бракувало. Альбіна жахливо заздрісна. Тиждень не спатиме, навіть не знаючи, про яке бабло йдеться. А на довершення причепиться, щоб позичити. Не замислюючись над тим, як потім віддаватиме. Краще не треба.

Але засинати не хотілося. Зрештою телефон таки опинивсь у її руці.

— Привіт. Вибач, не було часу протягом дня.

— Звісно, ти як завжди, — зітхнула подруга. — Чим займалася?

— Знаєш, машину взяла. Я ж давно мріяла.

— «Лендкрузера»? Нового?!

— Так. Перепала можливість узяти нормальний кредит. Майже безвідсотковий. Ну... Скільки того життя? Он, старість на носі...

— Ти дає-є-єш... Ну, Ірусю... Слухай, а що то за кредит такий? Як його оформити? Мені так треба...

Вираз обридливості вмить усівсь на обличчі Ірини. Зараз почнеться. Тепер зачепиться... Але ж про машину так чи інакше потрібно — її не сховаєш.

— Алю, тут така справа: боси німецькі підлизалися, щоб зацікавити. Я ж тепер, ти знаєш... Словом, банк, який з ними у контакті, тільки для працівників фірми. Тож пробач.

— А ти не могла більший кредит оформити, а потім разом би віддавали? Отак завжди: не скажеш, не порадишся, лише про себе дбаєш.

— Алю... Усе швидко, приїхав Ганс, я тобі розповідала, потім зателефонував, узяв дані... Це навіть не я — він суму запропонував. Сама знаєш: дають — бери. Я потім розвідаю, якщо трапиться нагода.

Розмова залишила неприємний осад. У спальні стояла тиша, телевізор довелося вимкнути, бо голова гула й без нього. Господи, де знайти друзів, знайомих, яким нічого не треба, які не прагнуть із тебе щось витягти? Згадка приблукала несподівано. Вона ж і викликала іронію. Олегові, як це не дивно, нічого й не було від неї потрібно. Крім уваги та доброго слова. Той, хто якраз і був позбавлений багато чого, претендував лише на те, що нічого не коштувало. Прикро. Якби не жалюгідне становище цієї людини, вона із задоволенням багато що віддала б йому.

Ірина крутилася на ліжку, вже не сподіваючись заснути. Думки вперто лізли в непотрібне русло. У чому ж парадокс? Чому після того, про що довелося дізнатись, її рішуче відштовхнуло від Олега? Ну нехай пропали б думки про те, що не зайве опинитися в одному ліжку з чоловіком, який багато чого... Нехай би зникли вони, і це можна зрозуміти. А все решта? Чому його стан так впливає на її бажання просто спілкуватися? З тієї ж причини? Що перспектива близьких фізичних стосунків унеможливлюється... А отже, нема про що і душевно говорити. Отже, виходить, секс для неї все-таки первинний. Що ж, вона завжди так вважала, це той самий Олег змусив її засумніватись у цьому.

Думки заплуталися зовсім. Ірина підвелась і пішла шукати снодійне. Перша тридцять ночі. Значить, спатиме до дванадцятої як мінімум. То й що? Завтра на роботу ще не йти. Де ж пігулки? Пошуки тривали довгенько. Нарешті, рішуче вливши води, проковтнула таблетку. Зараз цей дурдом скінчиться. А від Нового року вона обходилася без цієї гидоти, на яку підсіла, здавалося, навічно. Тому й не зразу відшукала пілюлі. Роль снодійного виконувала людина, яка вміла, мешкаючи хтозна-де, бути завжди поруч.

Образ чоловіка в інвалідському кріслі вперто вималювавсь у свідомості, й Ірина махнула рукою у марних надіях відігнати непривабливу картинку. Ще трохи, — і зникне взагалі усе, лише зачекати. Що робить він зараз? Спить, напевно. У пам'яті постало скромне, але чисте й доглянуте житло. Ні сміття, ні об'їдків. Ця людина, будучи чоловіком, ще й позбавлена змоги пересуватися природним шляхом, уміла обійти себе, крім цього, й примудрившись заробляти на життя. Ірина струснула головою, намагаючись не пустити наступну думку, але та втиснулася попри її бажання. ...більше того, цей чоловік, безпомічність якого відштовхнула близьку жінку, спромігся ще й урятувати її, зробивши для цього те, що з погляду звичайної людини взагалі неможливе. Що відчуває така людина, поставлена після цього перед фактом своєї непридатності, а отже, й непотрібності?

Це був повний дурдом. Не будучи від природи сентиментальною, Ірина могла спокійно дивитися на голодних обдертих бабусь, бездомних дітей, кульгавих псів, які примерзали у підворіттях. Від картин чужої немічності нічого не здригалось усередині, адже траплялися вони чи не на кожному кроці й були таким самим атрибутом нашого життя, як і сніг, дощ та мухи, котрі також по-своєму небажані. Такий світ. Тепер думки про те, що їсть і вдягає цей чоловік, звідки бере ліки та чи вистачає на них грошей, зароблених вечірніми уроками, прийшли і не бажали забиратись. А від наступної Ірину мало не знудило. Завтра вона мала їхати до агенції з продажу нерухомості на новому «Лендкрузері», хоч і «Кашкай» ще не виїздив