Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

я змогла. Зауважте: купу часу витратила. Хоча... Ще одне забула. Ви ж просили, щоб до дрібниць. Отже, це стосується кількох його листів, які мені так і не вдалося нікуди причепити. Перше враження — начебто нічого важливого, але... Ну, міг же він деяку інформацію, що мала найважливіше значення, тримати і не в робочому комп'ютері. Хіба ні? Скажімо, флешка, або ноутбук домашній, або ще щось... А так не можу ні до чого прив'язати. Втім, були у нього, гадаю, і такі справи, що я не в курсах...

— Хмм... Взагалі-то розумна ідея... — замисливсь Андрій. — А ви знаєте... Флешка була у вигляді брелока на ключах. Але там кілька файлів, які ми дослідили, і вони не становлять інтересу. А от...

«Що — «от»? Чому ти замовк? Ну!» Її витримка готова була зрадити.

— У машині під час обшуку ще й вінчестер знайшли. Щоправда, вміст його ідентичний робочому комп'ютерові. Я начебто перевіряв. Ну, не я, помічник мій. Сказав, що усе те саме. Нас не особливо зацікавило. Вміст часто дублюють. Не дай Бог що...

— Знаєте, гарний вечір вийшов, — задумливо протягнула Ірина. — Гідний вінець нашої співпраці, не надто продуктивної, якщо відверто. Ну, але що могла...

Постріл був у десятку.

— Ірино, — нахиляючись ближче, він наче збирався пропекти її очима. — Ірино... Це, я розумію, вже майже хамство з мого боку, але... Гляньте ще ви. Мій молодий співробітник міг і не зауважити. Хоча б прицільно стосовно тих кількох листів. Розумію, що вам не до цього, але... ну, дуже прошу. Нехай не завтра. Коли зможете. І... з мене ще більша кава!

— Хе! Я вважала, ще більший букет, — розсміялася вона, виправляючись одразу, — Боже, таки хамство з мого боку вийшло...

— А букет само собою! То що — послухаєте ще раз?

— Куди ж подінуся?.. — зітхнула вона. — Але не завтра — точно. І не післязавтра, якщо претендуєте, щоб робота була високоякісною.

А далі завертілося. Вона дозволила провести себе попід руку, а потім з розгону всадовилася за стіл, де комп'ютер так і не вимикався. Де та клята програма?! Пальці тремтіли. Такого облому вона не переживе. Спрацювати настільки блискавично і — упорожнє?!

Ні, так не буває. За півгодини випито дві кави й скурено три цигарки. Рухайся, старий мотлоше! Якщо це вдасться, комп-ветеран заслужить місце музейного експоната, а вона завтра ж купить собі новий, до того ж, найкращий з усіх можливих варіантів. Блимай прудкіше!

Риска динаміки процесу дійшла закінчення. Адреналін стікав по ногах. Справжній, той, що дає задоволення, не зрівняне ні з чим.

Ну!

Список знищеної інформації складався з двох файлів. Один — якийсь фінансовий витяг. Мабуть, баланс «лівих» прибутків рахували наперед. А другий...

Усе.

Й-йес-с-с!!!

Але навіть така ейфорія не змусила б її наробити дурниць. Хух... Чорти... Ще одна маленька затримка. А далі — справа техніки.

«Кашкай» відрулив у напрямку кільця. Потихеньку. Тепер поспішати справді нікуди, але зробити цю справу необхідно вже сьогодні, нехай на годиннику далеко за півночі. Однаково без цього заснути не вдасться. Забрати «лівий» ноутбук, а от кафешку варто було б змінити. Їх, привокзальних, — як «собачих» опеньків біля пенька і усі — до ранку. Втім, їй хоч на півгодини. Кави вже вистачить — тільки сік. Хоч би не глючив нет. Усе гаразд. Ось банківський сайт. Вхід. Пальці упевнено набирали комбінацію і вже й не думали тремтіти.

Кінець роботи. Здалося, що навіть пучки пальців уже відчувають тонкий та пружкий папір європейської валюти в достатній — не те слово! — кількості. У такій, на яку заслуговує вона, Ірина Ігорівна. Втім, хто б сумнівався. Та, кого нещодавно облаяли безперспективною, ще й пошкодували, укотре виявилася переможницею. Шакали гавкають, а караван іде. І хіба не байдуже, якої про тебе думки жаби у калюжах чи миші в норах?

XXXV

 

е, що відбулося наступного дня, виявилося для Ірини не передбачуваним, не прогнозованим, і взагалі не відразу вдалося зрозуміти походження цього явища. Упродовж залишку ночі, який разом із прихопленим ранком вона відіслала на совість, кудись поділись її салони, квартири, меблі, машини... Усе, що ще учора, не зважаючи на дику втому, лізло і нагромаджувалось одне на одне, зникло невідомо куди. Натомість утворилася... ні, не порожнеча. Дивним чином усе завмерло. Відчуття, плани чомусь втратили вогонь. Усе ніби й залишалося на місцях, проте не відчувалося законного драйву, життєвої сили.

Наслідок перевтоми. Тільки це. Коли Дробот не зі своєї волі помандрував у засвіти, а менти відчепилися, здавалося — все, кінець періоду нервів та нелюдських зусиль. І на той час її сили справді були на викінченні. Однак склалося так, що довелося напружитися ще. Витримала. От тепер уже точно кінець. Попереду — спокійний період життя. Феномен, який відбувається після кожної запарки. Ось, мовляв, гірше позаду, ми перемогли. Тепер не знаємо, куди подітися, до чого взятися. Сидимо, склавши руки і некомфортно почуваємося, хоч і мріяли ще вчора...

Те, що коїлося з нею, не було звичайною розгубленістю. Щось конкретно не так — ця думка посіла головне місце і не збиралася зникати. Отямившись, Ірина увімкнула комп. Тижневі канікули, влаштовані для штату фірми, а насамперед для себе, належало провести з максимальною користю та ефектом, адже вона заслужила як ніколи. До вечора шукала квартири в елітних районах, ексклюзивні варіанти меблів і гардеробу. Інтернет продовжував працювати на повну потужність. Щодо автопарку, то була змога поекономити на часі та й на грошах — «Лендкрузер» давненько був її мрією, і якби ще почати лазити по автомобільних сайтах...

У підсумку купа грошей, що напочатку приголомшувала, здалася не настільки фантастичною. І навіть не такою вже величезною — що-що, а розмахнутись Ірина вміла. На кінець дня виявилося, що в усі ці плани влізти важко і хоч десь та чимось потрібно жертвувати. Звичайно, продасть старі машину й житло, що дасть їй змогу не залишитись, образно кажучи, без копійки у кишені, але на це потрібний час.

Відкатавши увесь наступний день по фірмах з продажу нерухомості та будівельних майданчиках, Ірина відчула конкретний спад. Настрій стрімко погіршувався. «Кашкай» застрявав у пробках, не бажаючи вискакувати на бровки, а одного разу мало не поцілувався з «Шевролеткою», яка влізла попід руки з перевантаженого провулка. Потрібно було починати таки з машини. Інакше можна догратися до чергового депресняку на гребені удачі. Від такого борони, Боже...

Увечері ж