Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

зустрічатися з ним не мала ніякого. Стосунки з Олегом Ірина тепер не могла б навіть з натяжкою зачислити до категорії моральних травм, проте відчувалося щось нетипове для неї. Негативні емоції шпигали щоразу, коли думки завертали до квартири з дермантиновими дверима, в якій ходять одночасно руками й ногами. Щось таке обов'язково починало ворушитись усередині, й воно не те щоб опускало, але принижувало її у власних очах.

Та дідько з тим! Тільки надуманих емоцій бракувало, коли йдеться про такі суми.

«Кашкай» швидко здолав відстань поза межами години пік, а ноги за кілька секунд винесли її на перший поверх. Та й клацання замка довго чекати не довелося.

— Можна увійти? Як ти?

Це був той мінімум фраз, які довелося мовити.

— Жодних змін, — знизав плечима Олег. — Усе як зазвичай.

— І проблем, пов'язаних з отим усім, не було?..

— Гадаю, що й не буде.

Він не бажав їй допомогти, сказавши щось на кшталт «тільки не говори, що ти прийшла для того, аби про це спитати». Проте погляд Олега красномовно свідчив, що це й так зрозуміло.

— Ну... я дуже хотіла у цьому переконатися, — почала Ірина, — але заглянула не лише для цього...

— Я розумію, — підштовхнув Олег.

— Мені потрібно ще дещо дізнатися. Щоби бути цілком спокійною.

— Говори.

— Коли ти був у його джипі й забирав мій ноут... Згадай добре, там не валявся вінчестер від стаціонарного компа? Ти ж знаєш, як він виглядає...

— Звісно, — Олег дививсь у її очі й намагався прочитати задуми жінки, яку знав тепер краще, ніж за часів віртуальної близькості. — Я не бачив. Але стверджувати, що його не було, — не можу. Десь міг і лежати. Скільки того вінчестера... Машини я не обшукував. Забрав твій апарат — і все. А чому ти питаєш? Що там?

— Так, майже нічого. Шеф напередодні встиг зняти його зі свого робочого компа. Слідство працює на повну. Хочуть знайти. Риють усе і вся, — брехала Ірина. — Я подумала: якщо раптом він у тебе, то треба позбутися.

— Якби він був у мене, я б віддав його тобі ще тоді, разом із ноутом, — запевнив Олег. — Гадаю, це зрозуміло.

— Звичайно, — погодилася вона. — Але про всяк випадок хотіла перестрахуватися.

— От і перестрахувалась. А тепер... У мене прохання. Давай підведемо риску і забудемо про те, що сталося навколо цих твоїх пригод. Повір, нічого більше не трапиться. Усе настільки шито-крито, що можна заспокоїтися. Сюди до мене не веде жодної нитки. І ще порада — поменше крутися біля цього. Не вирий сама собі ями.

— Гаразд, — відповіла Ірина — обіцяю. А... кави ти не зробиш? Я принесла печиво — своє улюблене.

— Чого ж, зроблю. Тільки... Давай домовимося про ще одне. І вилучимо з наших стосунків таке поняття, як борг ввічливості. Погодься, він зовсім недоречний.

— Ну-у... давай.

Оте неприємне заворушилося знову. А каву він варитиме хвилин п'ять. Та й пити доведеться десять, не менше. Не обпікати ж язика. Хоча, вона б із задоволенням витримала цю неприємність, аби чимшвидше пропасти з місця, де на неї дивляться, як на...

От і виникла нагода згаяти цей довгий та незручний відрізок. А вміння не обходити гострі кути їй не бракувало ніколи.

— Скажи, ти зміг би чесно відповісти мені на одне запитання? Тільки чесно. Якщо не хочеш, то краще взагалі не відповідати.

— Сподіваюся, що зможу. Якщо не схочеться, то не дуритиму, — пообіцяв Олег.

— Як ти на мене дивишся? Що думаєш про мене як про людину після всього цього? Ти здатний усе це сказати в очі?

— Отже, ти очікуєш чогось такого, що незручно висловлювати. Так виходить?

— Хочу почути твою думку про себе з урахуванням твого досвіду спілкування зі мною.

— Гаразд, — здавсь Олег. — Хочеш відверто — будь ласка. Мені тебе шкода. З однієї причини. Ти не сприймаєш реальної цінності повноцінного життя і ніколи цього не навчишся. Тепер я упевнений у цьому. Якби не було кримінальних пригод, а нам би довелося побачити одне одного всупереч моїм планам, я б сказав тобі те саме, сподіваючись, що ти візьмеш бодай якусь користь. Сказав би, що от би побути тобі у шкірі людини без ніг, або, наприклад, очей... Хоча б недовго. І тоді б твої розум та краса обов'язково знайшли б гідне застосування у житті та, висловлюючись твоєю ж мовою, якість його стала б інакшою. Зараз я не можу так стверджувати, адже тобі довелося повисіти над краєм прірви і побачити власний кінець. А це ще дієвіше. Проте на тебе це ніяк не вплинуло. Отже, ти не здатна до глобальних висновків і перспективи для змін не маєш. Тому залишається тільки шкодувати.

— А чому ти так упевнений щодо моєї неспроможності робити висновки? — не зрозуміла Ірина.

— Бо не повірив у казку про вінчестер. Точніше, у причину твоїх запитань про нього.

— Дякую за каву.

Вона підвелась і взяла сумку. «Навіть якщо б ти умів стояти на своїх двох, я б знайшла тисячу аргументів стосовно того, чому тебе варто шкодувати незрівняно більше, ніж мене. І навіть якщо б твоя «Хонда» мала чотири колеса, твоїм перспективам не світило б зрівнятися з моїми»... Проте Ірина розуміла, що ніколи такого не скаже. Адже попри всю стервозність та черствість бити немічну людину було не в її правилах.

XXXIV

 

еличезний незграбний букет в Андрієвих руках виглядав, без перебільшення, кумедно, проте довелося зробити зусилля, щоб не засміятися та відповідно оцінити намагання того, хто вже відкрито набивавсь у кавалери. Сьогодні вона аж ніяк не мала його прикро вразити чи бодай засмутити. Тому, вчепившись мертвою хваткою у квіти, Ірина всілася на запропоноване місце й перейшла до справи, демонструючи щире бажання допомогти вже навіть не слідству, а його найсимпатичнішій складовій.

Попри всю чоловічу небайдужість Андрій схоплював на льоту і нотував, намагаючись щось скористати і для роботи. А Ірина не поспішала, намагаючись вийти на максимально зручну позицію і спрацювати безпомилково. Хвилювання іноді проривалося крізь її діловитість, проте Андрій сприймав це по-своєму. Не перегнути б палицю! Обережно із жіночими чарами, адже він також не повний лох. Усього в міру.

І ось дійшло до найважливішого.

— Ну, оце, напевно й усе, що