Руслан Володимирович Горовий - Казки на ніч

на море. Низькі, неначе налиті свинцем хмари нависли над штормовими хвилями, що з розгону налітали на пляж.

По широкій піщаній смузі, неначе здоровезна комаха, крутився трактор з причепом, що розрівнює пісок.

— Привіт.

Тарас повернув голову і побачив Миколу.

— Привіт! А я думав, ти вже не прийдеш.

— Ну, як це? Я ж знаю, що ти сьогодні відлітаєш. Як нога?

Тарас скривився і майже одразу сумно посміхнувся.

— Та нормуль. Ви зробили все, що могли. Тепер тільки час і вправи.

Микола закурив і простягнув товаришу паперовий стаканчик.

— Тримай. Американо. З цукром, як ти любиш.

— Дякую.

— То о котрій літак?

— О другій.

— А до Барселони чим?

— Зараз приїде машина.

Деякий час чоловіки сиділи мовчки, роздивляючись хвилі.

— А я завжди думав, що в Іспанії на пляжах цілий рік людно, — подав голос Тарас.

— Нє. Жовтень то вже холодно для мєсних. Плюс двадцять — це вже не комільфо. А влітку тут, як тюлені, всі лежать. І місцеві, і туристи.

— З Ерефії багато приїжджає?

— Та хватає. Но ті сюда не ходять майже. Ті поруч з готелями тусять, біля оленклюзіву.

— Вони шо, сюди бухать за стільки тисяч кілометрів їдуть?

— О, тут такі тіпажі бувають, шо й з номера не виходять. Тиждень чи півтора бухає, потім його місцеві лікарі прокапують і летить собі додому отдохнувший.

— Жесть.

— Угу.

У якийсь момент крізь буруни хмар проглянуло сонце. Жовтий промінчик пробіг по вологому ранковому піску, по купі запаркованих на березі катамаранів, по пальмах і врешті вдарив в очі чоловікам на лавочці.

— Як же тут добре! — Тарас примружив очі. — Навіть не віриться, що в цей самий момент удома війна.

— Це точно. — Микола кинув бичок у смітник і дістав ще одну цигарку.

— А я оце, за весь час навіть у морі не покупався. Доки зовсім тепло було, то ще не ходив, потім під час реабілітації сюди не доходив, далеченько. То оце й прийшов на море глянуть.

— Так лізь! — Микола посміхнувся. — Ти ж не сахарний, не розкиснеш. Це ми тут за роки еміграції вже окліматизувалися, а ти чого? Йди купнися, буде що вдома розповісти.

— Та й то правда.

Тарас скинув кросівки, стягнув футболку й спортивки. На спині, збоку і на правій нозі виразно виднілися шрами. Він покульгав до моря. Микола курив, дивився на солдата, що плескався у хвилях, і посміхався.

— А, скільки того життя?! — Він рвонув через голову футболку. — Тарас, я до тебе!

За мить у воді вже було двоє. Двоє на весь довжелезний пляж, по якому снував трактор. А ще за мить сонце остаточно відігнало хмару і залило все навколо жовтим теплим світлом.

Наука

— Бери, хлопче, цілу сітку, — посміхається мені чоловік, який, скільки я себе пам’ятаю, торгує городиною з машини в нас під домом. — Картопля гарна, сам бачиш.

Картопля дійсно гарна, як і дядько, що посміхається сірими очима з-попід розтягненої шапочки-гандончика. Чоловікові руки темні й порепані від важкої праці на землі. Одяг замизганий і пильний, однак в очах вогник, тож своє тяжке життя він живе, а не проживає.

— Текс. — Дядько виймає з машини сітку картоплі й кладе її на ще радянські підлогові ваги-площадку.

— О, раритет, — посміхаюся, доки він рухає гирки-противаги. — Ще мене у військкоматі важили. Вони хоч працюють?

— А зря смієшся, хлопче. — Чоловік встає. — Я оце років з тридцять торгую, ще з перебудови, то скажу, що краще від цих вагів немає.

— Чому це?

— Тому шо в них рівень калібровки — максимум кіло. Тобто більше не нажучать. А в нових, електронних там торба.

— Тобто?

— Умільці на оптових ринках уже давно навчилися регулювать. Але там кілограмом не розмінюються. Зважував мені один цибулю на посадку. У нього двадцять чотири кіло. А я ж бачу, шо не може буть, кажу, давай переважимо, бо сам торгую. Він у момент каже, раз свій, плати як за сімнадцять. Ото тобі й електронні.

— То шо, все настільки серйозно?

— Серйозно чи ні, а умільці вже все придумали. Раніше під вагами тумблер був, перемикали рівно-нєдовєс- перевєс. А зараз взагалі брелок як від машини. Тицьнув у кишені — і прівєт.

— О, як усе у вас…

— А ти думав? Думав, прогрес лише на службі в порядних людей? Це бізнес, дєтка. У нашому випадку, шо менше можливий рівень втручання, то покупцеві краще.

— Дякую за науку, скільки тут у сітці?

— Показує двадцять два і пів. Давай гроші за двадцять, точно в плюсі будеш. Цей агрегат не здатен нажухати навіть на два кіла.

— Дякую!

— Приходь ще, як з’їси!

Трійник Вакарчука

Якось гуляли з друзяками по Львову. Ввечері. Саме мав потягом на Київ їхати і було кілька годин. Чи то зима, чи то осінь була, карочє, холодно було. Ну а раз холодно, то я собі під ніс і наспівував: «Холодно… — причому з прононсом а-ля Вакарчук. — Голодн-о-о-о…»

Завалили в кабачок до грека знайомого. А там дівчатка сидять за сусіднім столиком. Ну я далі мугикаю.

— А у вас голос похожий на Славин, — каже офіціантка.

— Та біда мені з тим Вакарчуком, — я їй з серйозною пикою.

Кстаті, чому я так відповів, не знаю й досі. Просто якось само собою вийшло.

— Чого? — питає дівчина.

— Та просто я за нього співаю в групі, тільки нікому не кажіть.

— Як це? — кліпнула очима офіціантка.

І тут мене понесло.

— Та так склалося. Роки два тому Слава втратив голос і знайшов нас трьох. Мене, Васю з Києва і Діму з Дніпра. У нас голоси на нього схожі. Шоб ми співали, а він тільки рот відкривав. Ми підписали контракт, як виявилося потім, кабальний. І тепер співаємо. Бач, які зараз длінні в «Океанів» концерти? Одному не виспівать. Важко, коли хтось хворіє. А раз було оце, шо пацани вдвох захворіли, думав, здурію три години співать.

Сиджу, носом хлюпаю, сльози течуть. Уже й сам повірив. І так мені себе шкода. Уже й дівчата за сусіднім столиком звернули увагу. Недовірливо, однак розпитують. А я пива сьорбнув, і мене вже несе.

— Умови нелюдські, - кажу, — сидимо під сценою. У нас там спіціяльна будка, тіпа клєтки. Там екран, на якому сцену видно, і ми співаємо. А Славко тільки рота відкриває. Ну і коли просто спілкується з людьми, то вже сам. Знаєте, як нас там називають?

— Як?

— Трійник Вакарчука.

— А чого трійник?

— Тю, бо ж троє!

— Та ладно, — каже дівчина з-за сусіднього столика. — Якби це так було, то всі вже б знали.

— Та я