Руслан Володимирович Горовий - Казки на ніч

— А нам же ж кажете.

— Так вам ніхто не повірить. Хто Славко, а хто ви? Ви навіть не знаєте, як мене звать.

Тут мій товариш з серйозною пикою видає:

— Так, харе ляпать, бо пошкодуєш. Вставай, пішли.

Бачу, дівчата аж побіліли з переляку.

— От бачите, даже без охорони пройтися не дають.

Вийшли ми, я бубонів своє: «Го-о-лодно-о-о…»

Звісно, потім сміялися з цього випадку, ну що з дурних взять… А цього разу на Форумі видавців я підслухав розмову в барі. Якась дівчинка доводила іншій, що Славко співає не сам… що ніби це такий самий проект, як колись «Міллі Ваніллі»… Сидів я, слухав і думав. Оце чудонув. Головне, тепер з Вакарчуком не перетнутися… мало лі, ще пику натовче.

Ножик

— Привіт, дядь Коль. — Андрій обережно приліг збоку могилки. — Шо у вас тут, порядок?

На чорному небі висів місяць і трохи проявляв кладовище, дерева і надгробки.

Андрій нахилився до самої могили і, прикрившись нею, підкурив. Затуливши цигарку з усіх боків долонею, він перекинувся на спину і пустив дим у небо.

— Шо, гостей тут не було, доки самі були, без мене? — прошепотів воїн.

Вітерець зашелестів гілками дерев та кущами, ніби прошепотів шось. Андрій прислухався.

— Ладно, розберемся, дядь Коль. Я тут по ножик прийшов. Минулого разу як відходили то десь згубив.

Він обережно став навколішки й обмацав квітник і основу могилки.

— Тобі, бачу, теж перепало, — помацав бік плити, у яку влучила куля і відщербила чималий шмат. — Ну нічьо. По війні все підрихтую. Ти ж знаєш, я роботи не боюся.

Ніж лежав під вербою біля могилки. Тоді, як на їхню засідку вийшла диверсійна група і зав’язався бій, він, мабуть, був слабко закріплений на нозі й злетів, коли Андрюха перекотився через могилку, займаючи позицію.

— Ну, бувай, дядь Коль. Вітання всім нашим. Бач, як вийшло, ви тепер нічия земля. Між двома світами. Но то не надовго, скоро ми вас повернем і буду на Гробки до вас приходить.

Засунувши ніж у ножни, Андрій обережно вибрався поміж могилок до виходу з цвинтаря, де на нього чекав напарник Віталя.

— Ну шо, мєсний, — прошепотів він. — Знайшов?

— А канєшно, хто його міг взять?

— А ті черті?

— Чисто все. Якщо й були вбиті, то відтягли з собою. Я розтяжки з того боку поставив, будєм пасматрєть.

— А я сиджу, чую голоси. Думаю, оце ща встрягнем.

— Та то я зі своїми теревенив.

— Тобто?

— Та в мене тут родичів кілька поховано. Я ж і засідку біля їхніх могил влаштував. Свої, сам знаєш, не здадуть.

— Чудний ти, Андрюх.

— Та не чудніший за тебе, давай, рухаймо в табір.

Дві постаті розчинилися в темряві. Сховався за хмарку й місяць. Над Донбасом засяяв Чумацький Шлях.

Аеропорт

— Не вмієш ти, Віталька, жить! — Льоха Шрам постукав ногою по скату і жбурнув бичка в темряву. — Ну, сходив, повоював, і шо? УБД отримав? Будеш на трамваї на шару їздить?

Віталік, не виймаючи руки з кишень, стиснув долоні в кулаки, однак змовчав. Як глянуть відсторонено, так і не зрозуміло, чого він сам добровольцем на війну рвонув. Ніхто зараз у чистоту ідеалів не вірить і фраза «А хто ж, як не я, має Батьківщину захищати» виглядає, як ніби понти.

— От ти мав місце в нашій бригаді в порту, — вів далі Олексій. — Заробляв і на хліб, і на масло зверху. А тепер шо? Тепер тю-тю!

Він витягнув з кишені пачку купюр по п’ятсот гривень і напоказ почав перераховувати гроші.

У таксисти, які тримали п’ятачок біля самого терміналу Д Бориспільського аеропорту, Вітальку привів друг Санька. Привів десь за рік до війни.

— Тут, канєшно, своя мафія, але я тебе всуну. Бо скільки можна копійки сшибать грачуючи?

Санька розповів, що всім тут заправляє Льоха Шрам.

— Шрам у нього після ДТП. Лоба шили, але невдачно дуже. Видно його і з космосу, — сміявся Санька. — Так от, він очолив весь цей бізнес перед Євро. Помінялися якісь царі вище, ну і він вліз. Через деякий час він уже й їздить перестав сам. Тільки шукає перед виходом багату клієнтуру і роздає водіям. З людини триста, водієві сто двадцять. Усе інше — в кишеню. Він тільки за Євро собі на «Порша» заробив і хату он під Києвом будує.

Санька таки зміг всунути товариша в бригаду. Робота була неважка. «Місцеві» не пускали під термінал «чужинців», ділилися грошима зі Шрамом, який відстьогував комусь у порту.

І хоча Віталію було трохи гидко від такої дійсності, але подібне було скрізь, а годувати Наталку з малим Антоном чимсь та треба.

Під час Майдану Віталік розривався між роботою й барикадами. А коли почалася війна, то сів, переговорив з дружиною і записався добровольцем.

— Ти зрозумій, Натко, якшо ворог прийде сюди, то вже ні про які гроші не йтиметься, — заспокоював він дружину. — Поживеш у мами поки, а там видно буде.

Тринадцять місяців, вісім з яких на передку. Саме стільки відвоював Віталій. Контузія і легке поранення в ногу, корочка учасника та знижка на квартплату, ось і все навойоване. А ще біль за товаришів, які не вижили. І за Сашку, який загинув у Красногорівці під Донецьком. Санька теж пішов добровольцем. Однак воювали друзі в різних бригадах. Віталіка дуже мучило те, що він до кінця не знав, як загинув товариш. Знав лише, що підійшла диверсійна група. Під час бою загинули двоє. І один з них Санька. Віталік навіть на похорони не встиг вирватися.

Дембельнувшись, він не хотів повертатися в портове таксі, намагався знайти роботу. І врешті знайшов. Хто б повірив, та саме завдяки війську.

- І шо, Віталь, чим займаєшся? Кози в носі крутиш? — Шрам зареготав. — А треба було думать, коли кидав нормальну роботу. І тобі, і Сашку. Той теж просрав життя на рівному місці.

Віталій ударив швидко і без замаху. Кулак вилетів уперед і вдарив Шрамові в кадик. Той хрюкнув, а в наступну мить уже лежав на асфальті з заламаними назад руками. Віталік сів на нього і застібнув наручники.

— Вєталь, ти шо? За шо? Ти… Та ти здурів? Та ти забув, хто я? — хрипів Шрам.

— Ніякий я тобі не Вєталь більше, для тебе я пан поліцейський. І не простий, а боєць підрозділу спецпризначення.

Віталій піднявся, підніс руку до обличчя і проговорив у ледь помітний мікрофон:

— Об’єкт під контролем.

— Добре, чекай.

За мить поруч безшумно спинився чорний мікроавтобус з тонованими вікнами.