Руслан Володимирович Горовий - Казки на ніч

class="p1">— Я й досі не можу звикнуть до міста. — Семен розірвав пакетик з цукром і висипав білі кристали в чашку. — Здичавів у степу.

— Ну а як ти хотів? Вісім місяців — це не іграшки.

— Особливо до звуків важко звикаю. Шум, гам. Там звик годинами лежати в засідці тихо, як миша. І слухати. Вслуховуватися. А тут по вухах б’є, неначе в залізній бочці сидиш. Та й звуки інші.

- І на скільки ти приїхав? — Ваня обережно сьорбнув гарячої кави.

— На десять днів відпустку дали. У батька вже був. Тепер дочок провідати, поплатити дещо і назад. Ніколи не думав, що буде гнітити місто. Раніш я без нього собі життя не уявляв.

Ваня допив каву і махнув дівчині-офіціантці, мовляв, повтори.

— А шо колишня, до дочок пустить?

— Та ніби не проти. Дивно, та як пішов на фронт, то і стосунки більш-менш налагодилися. Хоч не гиркаєм одне на одного, навчилися розмовляти.

— Війна — такий час, коли все переоцінюється. І швидко.

— Ти правий. Я зі старшою щодня з фронту переписувався. А до війни їй заборонено було навіть СМС мені посилать.

— Усі ми міняємося. — Ваня взявся за другу каву. — Я от, пам’ятаєш, раніше завзятий був, усіх жизні вчив, а тепер перестав. Якщо доросла людина перебігає дорогу в чотири смуги руху, паркує на тротуарі машину або кидає сміття повз смітник, це не значить, що вона не розуміє, що робить. Усі все розуміють. І нічого моє зауваження їй не дасть. Шкода життя витрачати на таких, вчити дітей треба.

— Ну то ти ж, власне, це й робиш.

— Так, знову першачки в мене. От їх буду вчить. І вулицю переходити, і не смітити. А на дорослих забив.

— А я курить кинув. — Семен чи не вперше за розмову посміхнувся. — Шоб не залежати від тютюну. Та й у розвідці зайвий вогник чи запах ні до чого.

— О, це вже по уму. То ти куди зараз?

— Та до дочок. Старша вже, певно, зі школи прийшла.

— Та вже точно прийшла. — Ваня зиркнув на годинник. — Ну пішли, я тебе трохи проведу.

Чоловіки піднялися, Ваня поліз за гаманцем, однак Семен притримав його за руку.

— Облиш, сьогодні я.

— З якого це перепугу?

— Ну, по-перше, негоже, шоб учитель, та ще й молодших класів, за вояку платив. А до того ж у мене днями свято було.

— Яке?

— Ну яке? Професійне. День військової розвідки.

Чоловіки розсміялися. Семен штовхнув скляні двері, і в кафе увірвалися звуки міста.

Новини

— Альо, це Таня?

Таня заклякла просто посеред вулиці. Людське море від несподіванки налетіло, штовхнуло в спину, зачепило лікоть і ледь не вибило телефон. Однак за мить море змирилося і почало обтікати дівчину з боків.

— Так, це я, — промовила Таня і не впізнала свого голосу. — Є новини?

На тому кінці дроту деякий час мовчали, однак потім десь далеко, неначе з іншої планети, прилетіло одне слово.

- Є.

Їх забрали у серпні, коли навколо хати назустріч сонцю повертали голови соняхи. Під’їхала «буханка» і ще якийсь легковик. Батько помітив гостей, однак на його обличчі не ворухнувся жоден мускул.

— Таня, йди в хату. — Батько обережно взяв доньку за плечі й направив до будинку. — І не виходьте з мамою.

Тетяна неохоче відступила до веранди, потім ще крок у коридор.

— Мама! Тут приїхали! — Вона на мить випустила з поля зору постать батька.

З кімнати вискочила мати, в цей момент з двору пролунала автоматна черга.

— Тікай! — крикнула мати й вибігла з хати.

Тетяна озирнулася і побігла в дитячу. Швидко перелізла через підвіконня і, оббігши будинок, визирнула з-за рогу.

Батько лежав на землі і намагався рукою витерти заюшене кров’ю обличчя.

«Слава Богу, живий», — майнуло в голові.

Тетяна притиснулася до штукатуреної стіни будинку і дивилася на все розширеними від жаху очима.

— Можєш нє витіраться, всьо равно тєбе піздєц! — Один з чоловіків у камуфляжі копнув по ребрах. — І бабє твоєй, і дєвкє!

Троє інших заіржали. Один підійшов і приставив матері до лоба автомат.

— Ну шьто? — він говорив з кавказьким акцентом. — Допомагалась укропам? Тіпер будішь за всьо отвічать!

— Ми нічого не зробили. Де ми, а де армія? Ми просто тут живем.

— Мольчать, сука! Разбірьомся кто і што. У вас в пасьолке всє говорят, што ви за укропов.

— Навіть коли за Україну, це ще не коректувальник!

— Мольчать! — Чоловік без замаху штурхнув дулом їй у живіт.

Вона зойкнула і, зігнувшись, упала поруч з чоловіком.

— Ладно, Чех! У комендатурі розберемся. — Головний глянув навколо. — Шукайте дівку.

Далі все було як у тумані. Тетяна бігла. Бігла полями і посадками. Скільки саме, не могла б згадати і зараз. Потім був блокпост і вояки з «тридцятки». Потім ще якісь люди з СБУ, лікарі.

Потім лікарня у Дніпрі.

— Виснажена ти, — тримав за руку сивий лікар. — Хоча й боєць куди багатьом. Ти маєш бути спокійнішою, бо психіка не залізяка.

— Ну як ви собі це уявляєте? Вони ж маму з татом розстріляють!

— Ти ж точно не знаєш? Може, минеться.

Потім були нове місто, пошук житла, роботи й інституту, де довчитися. Слава Богу, чужі люди не кинули.

— Нічого, встанеш на ноги, саме й батькі знайдуться, — посміхався директор фірми, куди вона влаштувалася молодшим економістом.

Вона шукала. Писала запити, шукала в соцмережах і на «їхніх» сайтах. Дзвонила сусідам, навіть тим, які ще перед арештом слали прокльони.

— Какога хєра ти мне званішь, сучка укропская? Із-за вас у нас тут живога мєста нєт, всьо развалили! — валувала сусідка товста Зінка. — В расход пустілі тваїх, как сабакі в канавє згнілі.

Тетяна плакала, потім заспокоювалася і починала пошук спочатку. В якийсь момент перетнулася з пошуковцями, які вивозили тіла військових. За два місяці у неї взяли зразок ДНК.

— Хай буде в базі. Зараз багато перевіряємо, — ніяково стенув плечима пошуковець. — Хоча будемо сподіватися, що вони живі і таки десь на підвалі.

І ось дзвінок. Таня б упізнала голос пошуковця з мільйонів. Голова паморочилася, серце калатало так, ніби хотіло вистрибнути з грудей.

— Знайшли?

— Так.

- І де вони?

— Там, де їх уже ніхто не образить.

— Вони мучилися?

— Сподіваюсь, ні. Тримайся, я думаю, вони щасливі з того, що ти жива.

Тетяна дала відбій і, трохи пройшовши за течією людського моря, пірнула в найближчу кафешку.

— Що будете? — посміхнулася офіціантка.

— Мені п’ятдесят грамів гарного коньяку, келих сухого білого вина і каву.

— Когось чекаєте?

— Та вже, — сумно посміхнулася Тетяна. — Зараз батьки підійдуть.

На Батьківщину

Тарас сидів на лавці й дивився