Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

на це відповів, що він жартує (якби хурман був тверезий, то можна було подумати, що він справді пожартував).

Сказавши одне одному ще кілька компліментів, нові товариші побажали доброго здоров’я всім присутнім і вийшли. Шинкарка прибрала посуд зі столу і з цілим оберемком пляшок та склянок стала на дверях і рвала собі боки, дивлячись, як вони лагодяться в дорогу.

Перед ґанком уже стояла запряжена у віз коняка, за здоров’я якої пив допіру її хазяїн. Сайкс з Олівером, не довго думаючи, умостились на возі, а хурман ще трохи попоходив навколо, милуючись чарівною вродою своєї конячки й запевняючи трактирника й увесь світ, що кращої за неї тварини земля не бачила; розваживши так свою душу, він сів і собі на воза й попрохав трактирника, що тримав коняку за вуздечку, відступитись, але коник вороненький обернув віру хазяїна на зле: він з презирством закинув голову назад, ткнувся головою у вікно, заіржав, став дибки, брикнув задніми ногами, рвонувся і поніс воза скочки в поле.

Ніч була дуже темна. З-над річки й болота насувався густий туман і розпливався мерзлою мрякою над похмурими полями. Було пронизливо-холодно й сумно, і все навколо здавалося чорним. Усі мовчали: хурман заснув, а Сайкс, звичайно, не мав бажання заходити з ним у балачки. Олівер сидів нишком, скорчившись у куточку: напружене страшне передчуття гнітило його, голова йому йшла обертом, а сухі дерева, що похмуро гойдали туди й сюди своїм темним гіллям, немов радіючи з мертвої пустки довкола, здавалися йому якимись зловісними привидами.

Коли вони проїздили через Сонбері, дзиґарі на дзвіниці вдарили сім. Супроти церкви, в хатці перевізника (недалечко був пором), світилося, світло падало на дорогу, і від цього самотнє тисове дерево й могили на цвинтарі видавалися ще темнішими. Чути було одноманітний клекіт водоспаду, сухе листя старих дерев стиха шелестіло в м’яких подихах вечірнього вітру, мов заколисувало ніжним співом своїм сон мертвих.

Сонбері залишився за ними, вони знову поїхали голим полем; так вони проминули ще зо три версти; потім Сайкс попрохав зупинитись, узяв Олівера за руку, і далі вони почимчикували вже пішки.

У Шеппертоні вони не зайшли, де переночувати, як сподівався здорожений хлопчик, а все місили болото, крізь темряву й мряку, вузькими стежками й відкритою холодною пустизною, аж нарешті здалеку заблискали вогники сусіднього містечка.

Напруживши зір, Олівер побачив, що попід горою, де вони йшли, тече річка, а над нею чорніє місток. Сайкс ішов просто на нього, але, не дійшовши кількох кроків, нараз круто звернув ліворуч уздовж берега.

«Річка! Він затягнув мене сюди, щоб утопити», – блискавицею пронизала Оліверів мозок жахлива думка, і серце його похололо. Він уже збирався впасти на землю й дорогою ціною продати своє молоде життя, але помітив у цю мить, що вони дійшли до зруйнованого старого будинку.

Вікна вгорі і внизу були темні; крізь щілини в дверях також не пробивався промінь світла. Будинок стояв чорною німою масою: мабуть, у ньому ніхто не жив.

Не випускаючи Оліверової руки, Сайкс навшпинячки зійшов на низький зруйнований ґанок і обережно натиснув на клямку. Двері беззвучно відкрились, і вони увійшли.

Розділ XXII

Грабунок

– Агов! – почувся хрипкий окрик, тільки-но вони переступили поріг темних сіней.

– Не репетуй, Тобі, краще присвіти-но нам, – відповів Сайкс, зачиняючи за собою двері засувом.

– Ага, друзько, – пролунав той самий голос. – Світла, світла, Барнею! Проведи джентльменів, та очумайся-бо, сплюхо!

Згаданий Тобі запустив, мабуть, чимсь у свого товариша, щоб розігнати його дрімоту, бо дерев’яна річ стукнула об підлогу, а потім щось позіхнуло, засопіло й забубоніло.

– Чи тобі позакладало – не чуєш? – закричав той самий голос. – Біллі Сайкс чекає в сінях, і нікому його зустріти, а ти сопеш тут, мов нализався опіуму. Розвиднілося в тебе в голові чи треба ще чавуновим ліхтарем посвітити?

Почулося човгания пантофлів по голій підлозі, з дверей праворуч упала смужка світла, а за нею просунулася постать уже знайомої нам особи, що мала дві прикмети: вона гугнявила й виконувала обов’язки офіціанта в трактирі на Сефрон-Хіллі.

– Містере Сайкс, заходьте, заходьте, будь ласка! – скрикнув Барней із щирою, а може, й нещирою радістю.

– Заходь ти попереду, слиньку, чого стоїш, хочеш, щоб я тобі п’ятки повіддавлював! – Сайкс пробубонів ще кілька проклять і штовхнув Олівера поперед себе.

Вони увійшли до низької темної неохайної кімнати з закуреним каміном, де ще чаділо кілька недогорілих головешок; під стіною стояв стіл, кілька поламаних стільців і старе ліжко, на якому, задерши ноги вище голови, лежав якийсь чоловік з люлькою в зубах. На ньому був елегантний коричневий сурдут з великими мідними ґудзиками, жовтогарячий шарф, строкатий жилет і сукняні штани. Містер Крекіт (бо це був він своєю власною персоною) мав дуже мало волосся як на голові, так і на обличчі, але його нещасні рудуваті патли були дбайливо закручені в довгі спіральні рурки на зразок пробцера (до речі, він мав звичку замислено засовувати в них свої досить брудні, оздоблені дешевими великими перснями пальці). На зріст він був досить високий, та ноги мав криві й тоненькі, хоча це, схоже, не засмучувало його, бо на цю хвилю він з великою видимою насолодою милувався ними (на них були нові ботфорти, і, мабуть, він підняв їх так високо, щоб було краще видно).

– Біллі, друзяко, радий тебе бачити! – промовив цей пан, повертаючи свою голову до дверей. – Я вже боявся, щоб ти часом не передумав; тоді б мені довелося самому виступати… Диви! Що воно таке?! – здивовано скрикнув він, помітивши нараз Олівера, й аж підскочив на ліжкові.

– Хлопець, як бачиш, хлопець, – відповів Сайкс, підсовуючи до каміна стільця.

– Один з вихованців містера Феджіна, – усміхнувся Барней.

– Ага, Феджінів! – скрикнув Тобі, роздивляючись Олівера. – Ач який! Наче скроєний для кишень церковних богомілок. Він зі своєю мармизою далеко заїде! Не морда, а золото!

– Ну годі вже, – нетерпляче перебив його Сайкс і прошепотів йому на вухо кілька слів; містер Крекіт голосно зареготався і зміряв Олівера пильним цікавим поглядом.

– Ну давай нам тим часом попоїсти та випити, – мовив Сайкс, підсідаючи знов до каміна, – треба трохи підживитись, принаймні мені не завадить. Присунься ближче й погрійся, мале, бо тобі доведеться незабаром вирушити з нами ще раз на проходку.

Олівер мовчки здивовано глянув на Сайкса, присів до вогню й схилив на руки свою гарячу, важку, як казан, голову: він був у якомусь півсні й не розумів гаразд, що діється навколо.

– За нашу подорож! – скрикнув Тобі і навіть підвівся з ліжка заради такого тосту, потім устав,