Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

хвилини проти розкладу. Трактири вже були відчинені, й вогники ще не загашених ламп гостинно закликали туди поодиноких перехожих. Потроху почали відчиняти крамниці. Потім потяглися купками робітники на роботу, перекупки з кошиками риби на головах, запряжені ослами візочки з городиною, хури з дробиною, стегнами і воловими тушами, молочниці з бідонами й ціла валка іншого люду, навантаженого кошиками, мішками й клунками з різними життєвими припасами, – усе простувало до східних передмість столиці. Ближче до Сіті життя вже кипіло повним темпом, а в районі між Шордічем та Смітфілдом наші подорожні поринули в ціле море звуків, руху та людського натовпу. Вже зовсім розвиднілося, наскільки могло розвиднітися в таку мряку, і для більшої половини населення столиці почався вже робочий ранок.

Вони повернули на Сон-стрит, а потім на Краун-стрит, перейшли через Фінсбурі-сквер і Чісуел-стрит, а потім вийшли на Лен і дісталися нарешті до Смітфілду, звідки вже здалеку доносився несвітський ґвалт і гук.

День був ярмарковий. Ноги вгрузали в болото мало не по коліна, над спітнілими хребтами товару стовпом стояла густа пара, змішуючись із сірим туманом, що мов зачепився за комини й не міг відірватися від дахів. Усі постійні й тимчасові, нашвидку збиті загони були повні овець; уздовж стовпів при жолобах стояли прив’язані почетверо в ряд корови й воли. Селяни, різники, згінники, погоничі, перекупки, розносці, хлоп’ята, злодії, всілякі ледарі, нетіпахи і взагалі різні підозрілі особи змішалися в один скаламучений натовп. Свист погоничів, гарчання собак, рев і тупотіння бидла, мекання овець, кувікання поросят, вигуки розносців, лайка, сварка, крики, калатання дзвіночків і гук голосів по трактирах прорізували звідусіль повітря й зливалися над майданом в одне безладне звіряче стуговіння; якісь брудні неголені в’юнкі людці вешталися й шмигляли серед натовпу. Від цього всього галасу голова йшла обертом і у вухах стояв дзвін.

Волочачи Олівера за руку, містер Сайкс прокладав собі ліктями дорогу через тисняву людських тіл і не звертав жодної уваги на те, що так вражало хлопчика. Дорогою він стрівав товаришів, але рішуче відмовлявся від їх запросин закропити горлянку і вперто йшов уперед. Нарешті вони вибилися з юрми й дійшли через Хожієр-Лен до Холборна.

– Ну, слиньку, вже сьома – вважай! Швидше, не отягайся, ледащо! – мовив Сайкс, глянувши на дзиґарі церкви Святого Антонія, і сіпнув за руку Олівера, що й перед тим, важко дихаючи, ледве поспішав за ним, а тепер побіг ще швидше.

Вони дійшли таким кроком до самого Гайд-парку, а звідти збочили на шлях до Кенсінгтону; дорогою їх нагнав якийсь віз, що був плентався ввесь час порожняком за ними. На возі було написано: «Хоунслоу». Сайкс дуже ґречно попрохав хурмана підвезти їх до Айлворту.

– Про мене – сідайте, – дозволив той, – а це ваш синаш?

– Еге, – відповів Сайкс і, не спускаючи очей з Олівера, мов ненароком запустив руку в кишеню, де лежав пістоль.

– Батько біжить навзаводи – не встигнеш за ним? – спитав хурман, помітивши, що хлопчикові зовсім забило дух.

– Та де! – не дав Оліверові відповісти Сайкс. – Він у мене доходжалий. Ну, Неде, давай руку! – І він поміг Оліверові скочити на воза. Хурман показав батогом на купу мішків і сказав хлопцеві лягти відпочити.

Вони поминули вже багато верстових стовпів, а Олівер тільки нишком дивувався, куди везе його грабіжник. Кенсінгтон, Хаммерсміт, Чізвік, Нью-Бріджі, Еренфорд залишилися вже далеко позаду, а вони все їхали та їхали.

Нарешті вони зупинилися перед трактиром «Карета й Коні»; тут їх шляхи розходилися в різні боки.

Сайкс хутко скочив на землю і, не випускаючи з свого кулака Оліверової руки, поставив його на землю й, суворо глянувши на нього, красномовно ляснув себе по кишені з пістолем.

– Бувай здоров, хлопче! – крикнув Оліверові хурман.

– Ач яке мурмило! – крикнув Сайкс, струсонувши хлопчика за плече. – З лівої ноги встав, щеня, чи що? Не беріть йому цього за зле, добродію!

– Про мене! – відповів хурман, злазячи знову на воза. – А день сьогодні хоч куди. – І погнав коні.

Сайкс дочекався, поки він не зник за горою, а там запропонував Оліверові гукати пробі, коли є охота, і вони мовчки подалися знову. Недалечко від трактиру вони звернули ліворуч на вузеньку стежку, а потім праворуч на широкий, добре вимощений шлях і довго йшли ним поміж розкішних вілл та парків, розкиданих з обох боків дороги, й тільки одного разу зупинилися випити пива. Нарешті вони дісталися до невеличкого міста, де на стіні одного гарненького будинку Олівер прочитав вигравіруваний великими літерами напис: «Хемптон». Кілька часу вони проблукали ще околичними полями, а надвечір повернулися до містечка, завітали до старого заїзду з почорнілою вивіскою й сіли обідати край вогнища на кухні.

Це була стара низька кімната з почорнілим сволоком; круг каміна стояли лави з високими спинками; кілька чоловіків у робітничих блузах з люльками в зубах грілися біля вогню, попиваючи горілку. Вони не звернули жодної уваги ні на Олівера, ані на Сайкса; Сайкс теж не цікавився їх товариством і сидів з хлопчиком мовчки трохи віддалік.

Вони пообідали холодним м’ясом і так засиділися за столом, що Сайкс устиг викурити аж чотири люльки, а Олівер збагнув, що на сьогодні, мабуть, уже гуляти досить. Минулої ночі він не виспався, дуже стомився й почав куняти; надутома й синій дим тютюну вколисали його, й незабаром він заснув як убитий.

Було вже зовсім темно, коли Сайкс його збудив стусаном у бік. Хлопчик протер очі і побачив, що його шановний товариш познайомився тим часом з якимсь робітником і веде з ним дружню розмову за квартою елю.

– Так ви оце їдете до Нижнього Халліфорда? – спитав Сайкс.

– Еге ж, не жалітиму батога, – відповів чоловік, що вже був напідпитку. – Моя шкапа приїхала сюди вранці порожняком, та й назад поїде так само, – удух буду вдома! Таке вже їй, голубоньці, щастя вийнялось сьогодні. Вйо, вйо, люблю свою конячину!

– А чи не могли б ви підвезти нас з моїм хлопцем? – спитав Сайкс, підсовуючи кварту своєму новому приятелеві.

– Якщо не загаїтесь, то чому б і ні? – відповів хурман. – А вам куди, до Холліфорда?

– Ні, до Шеппертона.

– То, значить, нам з вами по руці. Я нічого не винен, Беккі?

– Нічого, той пан заплатив за обох, – відповіла шинкарка.

– Е ні, не хочу, не годиться, – замахав рукою п’яний хурман.

– Чому не годиться? Ви нас підвезете, то хіба я не можу вам віддячити квартою пива? – заспокоїв його Сайкс.

Хурман глибоко замислився над цим аргументом, потім узяв Сайкса за руку й заявив, що він справді добрий хлопець, а Сайкс