Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 26. Привіт, я — новий чоловік твоєї мами

— GPT, мама написала, що приїде сьогодні. І “не сама”.

— Це звучить як трейлер до фільму “Знайомство з кандидатом”.

— Я не знаю, хто цей чоловік. Вона нічого не розповіла.

— Це або інтрига… або потенційна драма.

— Драма — це мій бекграунд. Я хотіла вихідний.

— Поглянь на це з іншого боку: якщо він нормальний, ви зможете обговорювати чоловіків вдвох.

 

Вони зайшли в квартиру рівно о 17:05.

Мама — в пудровому пальті, з посмішкою до вух і очима, які блищали, як у студентки після першої закоханості.

— Доню, познайомся! Це Олександр.

— Дуже приємно, — сказав він.

Голос — низький, ввічливий. Жести — плавні. Погляд… трохи обережний.

— Аннет. Дуже рада, — сказала я, простягаючи руку.

Він потиснув її м’яко. Занадто м’яко.

 

Поки мама переодягалась у кімнаті, ми залишились на кухні.

— Ваша мама багато про вас розповідала.

— Сподіваюсь, хороше.

— Лише те, що ви — її гордість.

— Ви разом давно?

— Кілька місяців. Познайомились на вечорі живої музики. Вона сиділа сама й замовила мені келих вина.

— Це на неї схоже, — посміхнулась я.

Слова були правильні. Тон — ідеальний.

Але десь усередині щось казало:

“Аннет, увімкни сканер. Це не просто приємна зустріч.”

 

Вечеря була святковою.

Мама принесла домашній курячий рулет, Олександр — пляшку доброго білого вина.

Ми сиділи за столом, як ідеальна родина з листівки.

— Я думала, що вже все. Що я стара, самотня і нецікава, — зізналась мама, наливаючи мені вина.

— Але життя має інші плани, — додав Олександр. — Іноді все тільки починається після шістдесяти.

Мама сміялась. Світилось обличчя.

Я дивилась на неї — і відчувала щось складне.

Радість. І страх.

Радість — що вона щаслива.

Страх — що її знову можуть зробити нещасною.

 

 

— GPT, це нормально — не вірити, коли все надто гарно?

— Це інстинкт. Не страх.

— Може, я просто ревную?

— А може, ти просто відчуваєш щось, що поки не можна пояснити.

 

Коли вони вже вкладались у гостьовій кімнаті, я проходила коридором і почула, як Олександр говорив пошепки:

— Не хвилюйся, вона звикне. Головне — не тисни. Вона просто поки що не готова.

Я завмерла.

Це була не загроза. Не агресія. Але…

Це була стратегія.

І я її відчула.

— GPT…

— Заспокоюй дихання. Але пильнуй.

 

Коли приїжджає подруга, життя пахне молодістю

 

— GPT, у мене сьогодні все буде добре.

— Кава з мигдальним молоком і занижені очікування?

— Подруга приїздить. З іншого міста. З іншим темпом. З іншим всесвітом.

— Уточни: вона в стосунках, розлучена, в пошуку?

— Вона у свободі. І їй там комфортно.

— Підозрюю, цей візит закінчиться гліттером, коктейлями і фразами: “А памʼятаєш?..”

 

Ліза приїхала з валізкою розміром “на три дні, але з опцією втечі в Мілан”.

З обіймами, парфумом із натяком на вогонь і голосом, який одразу зробив мою квартиру гучнішою.

— Ну що, стара подруго? Вистачить депресувати — веди мене в своє місто.

— У мене були терапевтичні тижні.

— Тепер буде терапія шампанським.

 

Перший вечір — клуб.

Дрес-код: “молодість, яка не питає дозволу”.

Я в сукні, яку вже майже відклала “в архів”. Вона знову сяяла.

Ми сміялись, танцювали, знайомились з хлопцями, чиї імена забули ще до останнього акорду треку.

— А цей нічого, — шепоче Ліза.

— Він щойно сказав мені, що “я маю глибоку ауру”.

— Тобі часто таке кажуть?

— В основному — тільки маніпулятори й бармени.

 

У вбиральні — культова сцена дружби:

— Знаєш, Аннет, ти не така, як була раніше.

— Стара?

— Мудра. Але десь заховала себе. Ту, яка сміялась, бо смішно, а не “в рамках дорослої поведінки”.

— Це називається — психоемоційна зрілість.

— Це називається — ти забула, як бути просто дурненькою дівчинкою в блискітках.

І ми сміялись.

Прямо там. У дзеркало.

Наче все інше — не важливо.

 

Наступні два дні ми гуляли містом, пили вино біля моря, слухали старі пісні й згадували час, коли всі драми закінчувались реплікою:

“Та плюнь, знайдеш кращого!”

І ніхто не питав про весілля, дітей, цілі.

Просто життя. Просто тут. Просто зараз.

 

— GPT, а якщо я насправді не хочу стосунків?

— А якщо ти просто хочеш себе — живу, легку, без броні?

— Можливо, я шукаю те, що давно є.

— Можливо. І це не поразка. Це — відкриття.

Я лягла спати не з думкою “що далі”, а з відчуттям, що цей день був достатнім.

 

Шампунь, келих і думки в піжамі

 

— GPT, у мене сьогодні день мовчання.

— Тиша — це новий діагноз чи метод реабілітації після Лізи?

— Метод. І шампанське. І ванна. І маска на обличчя.

— Звучить як план виживання для жінки, яка пригадала, що в неї є життя.

— Ідеально. Я буду його головною героїнею. У піжамі.

 

Квартира була дивно тихою після трьох днів гучного сміху, музики, фраз типу:

“Тобі точно не 30! Ну максимум — 28 із натяжкою.”

Я навела лад, поставила на плиту чайник, і ввімкнула свій улюблений джазовий плейлист.

Потім — ванна.

Піна, шампанське у келиху, волосся закручене в недбалу гульку, маска на обличчі — і тиша.

Справжня.

 

— GPT, виявилось, я можу бути щасливою. Просто — без нічого.

— Тиша — це коли ти не чекаєш, поки щось стане кращим.

— Це не самотність. Це — простір.

— І простір не завжди треба ділити.

Я зробила ковток і відкрила чат із Крістіною.

Аннет: “Мама в захваті від нового. А я — не можу зрозуміти, що не так.”

Крістіна: “Це не ти. Це інтуїція. Просто спостерігай. І вір собі.”

Аннет: “Я намагаюсь.”

Крістіна: “І ще: навіть якщо він нормальний — ти маєш право не бути в захваті.”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍