Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Він прийшов зі зведеними плечима й капюшоном, як щитом.

Мама записала. Він — не хотів.

— Мені не треба це. Просто мама каже, що я замкнутий.

— А ти?

— А я просто не хочу говорити.

— Добре. Давай мовчати. Хвилин десять. Хто перший не витримає — той чесніший.

Через 2 хвилини він здався.

— Я танцюю. Але батько не знає. Він сказав, що “пацани не танцюють”.

— А хто танцює?

— Дівчата. І… гомосексуали, по його версії.

— А ти?

— А я просто люблю танцювати. І все.

— І що ти хочеш?

— Щоб з мене ніхто не сміявся. Щоб сказали: “Ок, ти Льоша, і ти крутий”.

Ми говорили про сцени, страхи, підтримку.

Він пішов. Не посміхаючись. Але з випрямленою спиною.

— GPT, ти бачив?

— Я бачив хлопця, який на 2 см виріс за годину.

— Це щось.

— Це все. Це — зміна.

Клієнтка №2 — Інна. 43 роки. Бізнес. Двоє дітей. Посмішка на обличчі. Втома — під нею.

— Я не знаю, чого прийшла. Просто… не витримала.

— Це вже причина.

— Я тримаю всіх. Чоловік, батьки, працівники. А мені хочеться сісти — і щоб хтось тримав мене.

— Ти колись плакала при комусь?

— Ні. Бо я ж “сильна”.

Вона мовчала. Я мовчала.

І через кілька хвилин — сльози.

Не голосні. Не істеричні. Просто… “дозволені”.

— Інно, ти маєш право бути втомленою. І слабкою. І живою.

— А якщо вони побачать?

— Побачать — і стануть сильнішими. Бо справжня мати не завжди непохитна. Вона — жива.

Вона стиснула мою руку.

— Я просто хотіла, щоб хтось побачив мене не як стіну. А як людину.

— Я бачу. І не боюсь.

Вдома я увімкнула ванну, насипала сіль із запахом лаванди, зробила чай і запалила свічку.

Просто… бо могла.

— GPT, я все ще не зламалась.

— І саме тому ти тримаєш інших.

— Але я втомилась.

— Це не програш. Це пауза між боями.

Я сіла у ванну. Телефон лежав на підлозі. Мовчав.

Я сіла на край ліжка, тримаючи в руках той самий телефон — і вперше за довгий час просто подивилася в стіну.

Без музики. Без голосів. Без порад.
Усе, що лунало в голові — це не слова чоловіків, не жарти подруг, не поради GPT. А мої.

“Ти справді хочеш стосунків — чи просто хочеш, щоб тебе не питали, чому ти одна?”

Це питання не боліло. Воно навіть не здавалося зрадою самої себе. Воно було… тихим.

Таким, яке виникає, коли не треба нікому нічого доводити. Навіть собі.

Аж раптом… засвітився екран.

Повідомлення:

“Аннет. Це мама. Я хочу приїхати. Але не сама. Маю до тебе серйозну розмову.”

— GPT?!

— Готуй каву. І бронежилет.