Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 39. Гонитва

— Юра, — майже простогнала Інна, наосліп відшукавши руку колишнього чоловіка.

— Бачу! — коротко відрізав він. — Тримайся!

Мотор “Мерседеса” мовчав, ніби онімів після аварії. Інна подумки рахувала секунди, що тяглися вічність. Здавалося, Юра рухався надто повільно. Як у фільмах, в напружений момент котрих, вмикався слоу-мо, і звучала драматична музика. От тільки в них музики не було. Був свист вітру замість саунд-треку цієї несподіваної кримінальної драми, що розігралася біля придорожного селища на околицях Полтави.

Інну душив істеричний сміх. Оце так “Хрещений батько” Щербанівського розливу… Чи, краще, черговий “Форсаж”... І Юра в ролі Домініка Торетто — лисини лиш не вистачає.

Її мозок працював так швидко, що це лякало б, якби Інна могла відчувати хоч щось. Але мозок милосердно вимкнув усі відчуття, і жінка була мовчазною спостерігачкою дійства, що розгорталося за її участі.

Незнайомець зробив крок до авто.

Юра повернув ключа, витиснувши щепленя. Мотор кашлянув, як і годиться в драматичних фільмах.

— Давай, малий, заводься! — ніби з живою істотою.

Ще крок — ще поворот ключа. Глухе чмихання переросло в ревіння. “Мерседес” прокинувся зі сплячки, загарчав хижо. “Як у фільмах, чесне слово” — подумалось Інні.

Важіль перемикання на задню передачу, щепленя-газ. “Мерседес” рвонув заднім капотом вперед, вигрібаючи із неглибокого кювету, в який його викинуло зіткненням. Ледве задні колеса схопили асфальт, як Юра припечатав щепленя в підлогу і знов перекинув важіль, кермуючи однією рукою. Перша, друга… Він грав на машині, немов на органі. Двигун протестуюче гиркнув, набираючи обертів. Здавалося він теж відчував небезпеку.

Час, що плинув у слоу-мо, стрибнув вперед, прискорюючись до надзвукових значень. Незнайомець скинув пістолет, Юра жбурнув авто убік. Безконтрольний віраж змусив Інну схлипнути від жаху. Їй би закритчати — та голос зник.

Світло фар прорізало ніч. Удар в м’яке, крихке людське тіло важкого металевого монстра в салоні майже не відчувся. Лише легенько пістрибнуло праве заднє колесо, переїхавши щось на дорозі.

— Ти збив його? — чужим, ламким голосом поцікавилася Інна, коли Юра вирівняв авто, витиснув газ.

— Або він, або ми, — цинічно відрізав чоловік і змахнув з лоба піт. — Злякалася? Не нудить?

Інна заперечно похитала головою. Вона ніби скам’яніла на передньому сидінні, вдивляючись в сіру смугу асфальту попереду. Подумки вона шукала в глибині душі хоча б тінь каяття за скоєне мить тому, але в грудях було лише холодне, темне задоволення від того, що вони й досі можуть говорити одне з одним. А той інший — ті інші — більше не можуть.

— Візьми мій телефон і подзвони Кості. — в Юри тремтіли руки, та він вів авто впевнено і так само майстерно. — Там, в набраних є…

Довгі гудки швидко змінилися спокійним “Слухаю” і гарчанням двигуна на задньому фоні.

— Костя, це Інна… І Юра… — жінку лякав власний беземоційний голос, тому вона ввімкнула гучний зв’язок і поклала телефон на панель приладів. — Ти на гучному.

— Нас намагалися вбити, — коротко кинув Юра, не відводячи погляду від дороги. — Де ти був?

— Їду з мотеля, маю новини, — коротко озвався Костя. — Ви де?

— Минули військове містечко, — відповів Юра. — Скоро будемо на місці. Повз нас Павленківський “Рейндж Ровер” проїхав кілька хвилин тому.

— Підмога треба? — запитав Костя, і Інні здалося, що в цьому питання прозвучала загроза для подружжя Павленків.

— Треба! — в Юриній відповіді металом продзвенів вирок. — І прибери на повороті там. В мене немає часу на дрібниці, там мій син і дочка подруги Інни.

— Я тебе почув, — озвався Костя і обірвав дзвінок.

— Все буде добре, — Юра кинув на Інну швидкий погляд. — З ними обома все буде добре, вір мені.

— Повірю, коли обійму сина, — глухо озвалася Інна.

***

— Давай, ще трохи! — Олег тримав Кіру за руку, продираючись крізь гущавину лісу, що розкинувся на іншому березі річки. — Нам треба поспішити, добре?

Кіра йшла за ним, зчепивши зуби. Босі ноги змерзли так сильно, що навіть наступати на них було боляче. Під ногами тріщали гілочки, впивалися в ступні.

Олег дістав з кишені телефон, ввімкнув ліхтарик.

— Ти взуття загубила! — ахнув він. — Чекай! ДУмаю, хвилина ролі не зіграє…

Він віддав їй свій телефон і швидко розшнурував кросівки.

— Завеликі, але краще, ніж нічого, — ніби вибачаючись за щось, промовив він. — Світи, я допоможу.

Його руки були надивовижу теплими, коли він обережно взував Кіру в свої кросівки, ніби маленьку. Вона неусвідомлено сперлася йому на плече, намагаючись не плакати. Чомусь від цього простого вияву його турботи в горлі утворився клубок, а очі затягло сльозами.

— Втомилася? — Олег помітив її сльози, по своєму зрозумівши їхню причину. — Ще трошечки, ми майже прийшли. Он, бачиш просвіт в деревах? Нам туди.

— Що там? — аби не розклеїтися остаточно, запитала Кіра удавано бадьоро.

— Альтанка. Мало хто про неї знає, ми там зможемо перепочити і подзвонити моїм батькам.

Слова про відпочинок додали Кірі сил. Вона посміхнулася, і зітхнула. А коли олег обережно обійняв її за талію, притримуючи, вона з вдячністю сперлася на нього.

Вони тихо і повільно йшли вперед в примарно-тихому лісі, притулившись одне до одного. Слабке світло ліхтарика на телефоні підсічувало їхній шлях…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍