Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У Кіри була одна фобія — вона боялася висоти. Коли в дитинстві її ровесники лазили по деревах і дахах гаражів, вона навіть боялася поглянути вниз з балкону, відразу починало паморочитися в голові і до горла підступала нудота.
Зазвичай цей страх особливо не заважав їй жити. Ну, просто намагалася не кататися на атракціонах, не підходити до урвищ, не лазити на дахи. Але зараз, коли вона поглянула на цей місток, то відчула паніку.
— Я не можу, — прошепотіла вона, дивлячись на Олега з благанням. — Я впаду. Не вмію плавати…
— Тримайся за мене, — сказав він. — Не дивися вниз, а просто йди за мною.
Вітер дзиґотів у тросах, що тримали вузький дерев’яний міст над рікою. Дошки — вологі, деякі випали, і на їхньому місці хтось нашвидкуруч поробив свого роду “латки”, крізь які виднілася вода внизу. Перил не було зовсім.
Кіра застигла на березі, втупившись у міст. Серце калатало в грудях, ніби прагнуло вирватися з клітки. Руки й ноги затерпли, вона відчула, що їй бракне повітря…
— Кіро, — Олег торкнувся її руки, — ми мусимо йти. Вони вже близько.
З-за дерев долинула лайка.. Дядько Петро. Впертий, лютий, як завжди. І Бастер не став на заваді, він уже тут, на березі, поряд із тіткою Оксаною…
— Я не можу, — повторила Кіра. — Я… Я боюся.
Олег обернувся до неї лицем, глянув у вічі.
— Я з тобою. Кожен крок. Я не відпущу твою руку. Добре?
Вона мовчки кивнула. Зробила крок. Потім ще один.
Дошки гойдались під ногами, як хвилі в морі. Шум вітру у вухах змішувався з власним подихом. Кожен наступний крок — це маленька зрада її страху.
— Дивись на мене, не вниз, — м’яко говорив Олег, йдучи спиною вперед перед нею, не відпускаючи її руки. Часом він озирався, щоб вивірити наступний крок, адже спіткнутися на цих “латках” було дуже легко, і тоді б вони обоє впали в воду. — Один… два… ось так. Молодець.
Позаду тріснули гілки — переслідувачі прорвалися крізь кущі верболозу Зойк тітки Оксани долетів до них, наче крик хижого птаха. Вони були всього за кілька десятків метрів.
Міст здригнувся. Здавалося, зараз він розвалиться прямо під їхніми ногами.
Кіра застогнала й завмерла на місці.
— Вперед! — гукнув Олег, — ще трохи! Ми вже майже там!
Її ноги не слухались. Але він стиснув її руку міцніше.
— Якщо впадеш — я впаду з тобою. А якщо підеш — ми врятуємось разом.
Кіра видихнула, заплющила очі, зробила ще один крок — і ще. Троси внизу свистіли, а міст стогнав, мов живий. Та ось — земля. Камінь. Тверда поверхня під ногами.
Олег витяг її на протилежний берег.
Позаду пролунало тріскотіння дерева — дядько Петро незграбно спробував ступити на міст, але той захитався надто сильно.
— Це ще не кінець! — крикнув він, зриваючись на вереск.
Кіра стояла, хитаючись, але вже з того боку. Дихала важко, кліпала злиплими від сліз віями. Вона жила. І боялася вже менше.
Олег щасливо усміхнувся їй і обійняв.
— Бачиш? Ти змогла…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля», після закриття браузера.
