Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 37. Над прірвою

— Чекай, я не встигаю! — тремтячий голос Кіри пролунав занадто гучно в нічні темряві.

Принаймні, так здалося Олегові, що тягнув її щодуху вздовж іржавої сітки, що слугувала межею між двома городами. Кропиви там було ще більше, але Олег боявся вийти із тіні дерев, на відкритий простір. У світлі повного місяця їхні фігури й так кидалися в око. Кіра в світлому халаті, що плутався між ногами, взагалі скидалася на привида, що плив над землею. Та й світле Олегове худі теж майоріло, мов ліхтар.

Звісно, їх побачили.

— Ану, стояти! — гаркнув Петро, та його окрик лише підстебнув двох утікачів.

Вони побігли іще швидше, тримаючись за руки. Гілки дерев, під якими вони мчали уперед, боляче ляскали по обличчям, плуталися у волоссі. Та ні Кіра, ні Олег не збиралися зупинятися.

Позаду, мов носоріг крізь джунглі, ломився Павленко, важко дихаючи від швидкого бігу. Його короткі ноги, не звиклі до навантажень, не встигали за прудким спортивним Олегом, що тягнув, ніби на буксирі, таку ж довгоногу, як і він сам, дівчину, що бігла, як ніколи в житті, аби врятуватися.

Десь за домами, з боку хати бабусі Марусі, фиркотів важкий “Рейндж Ровер”, що наосліп кружляв вузькими провулочками. Тітка Оксана уявлення не мала, як їй проїхати крізь плетиво вулиць. Навігатор не показував їй коротких шляхів, якими мчав Олег.

— Не втечете! — захекано проревів дядько Петро, та його голос, здавалося, прозвучав трішки далі, ніж поереднього разу.

Олег ризикнув озирнутися. Так і є, Павленко відставав. Проте Кіра, що мовчки стискала його руку і власні щелепи, виглядала втомленою і надто блідою. Слід було щось робити, і Олегові прийшла в голову чудова, як йому здалося, ідея.

Він голосно і протяжно свиснув, аж луна пішла селом. Кіра, що не чекала цього, спіткнулася від несподіванки. Та Олег устиг підхопити її, притиснув до забору в тіні калини, що росла просто біля хвіртки. І свиснув ще раз, розбавивши дзвінкий звук солов’їною треллю.

Ніби чекаючи цього сигналу з-за забору почувся хрипкий басовитий гавкіт величезного пса. Кіра сахнулася убік, та Олег втримав її за лікоть, притиснув пальця до губ.

— Ш-ш-ш-ш… Бастер, Бастер! — пошепки покликав він.

Важкі кроки чималого тіла наблизилися до того місця, де вони стояли. З-за огорожі почулося тихе, але загрозливе гарчання, і Олег міцніше стиснув пальці Кіри, що вмить похололи від страху.

Кроки дядька Петра почулися зовсім близько.

— Тільки не біжи! — ледь чутно, одними губами, що торкалися в темряві вуха Кіри, прошепотів хлопець. — І не бійся… Бастер! Чужий!

За Кіриною спиною клацнула клямка хвіртки. Щось величезне, кудлате і гаряче з хрипким диханням промчало повз неї, туди, де ломився крізь кущі дядько Петро.

Вереск дядька Кіра почула вже тоді, коли Олег тягнув її через двір, з якого вилетіло кудлате чудовисько на ймення Бастер.

— Дядько? — вона боялася почути відповідь Олега, але мала знати, чи виживе її родич після зустрічі із собацюрою.

— Житиме! — на ходу кинув Олег. — Бастер його потягає… хух… і виплюне. Ох, блін!

Вони вистрибнули просто під світло фар “Рейндж Ровера”, що якимось дивом вирулив саме туди, де вони вискочили на дорогу. Кіра скрикнула, та Олег витягнув її з-під колес позашляховика, який Оксана направила просто на парочку, що опинилася в неї на шляху.

— Сюди!

Новий ривок крізь кущі, під ногами замість трави вже шелестів пісок. Збоку лагідно плюскалася Ворскла, ніби гойдаючи на своїх тихих спокійних хвилях саму ніч. Кіра вже давно згубила капці, і одна шкарпетка десь звалилася з ноги. Вона ступала по прохолодному піску… куди?

Кущі, знову кущі. Гілка клену вдарила її по щоці, лишаючи пекучий слід. Від різкого болю на очі накотили сльози, та Кіра зі злістю змахнула їх рукавом халату. Не час плакати. Не зараз.

Вона знала, куди вони біжать. Впізнала шлях, хоч і не була тут три роки, вирвані із її життя ліками. Тут вони часто бували, звідси стрибали в тоді ще повноводну річку. Тут водилися раки — вони ловили їх руками, просто біля берега.

Підвісний місток над річкою. Довгий, високий місточок без перил, що вгинався під власною вагою. Він був цілком безпечним, сталеві троси в його основі могли б витримати і позашляховик типу Рейндж Ровера тітки Оксани. От тільки ширина в містка була така, що двом людям і розминутися важко. Хоча особливо азартні хлопці, випробовуючи свою сміливість, переїздили місток на мопедах. втім, частіше за все, ті мопеди потім трактором витягали з дна Ворскли, на щастя в цьому місці воно ще не надто глибоке…

Кіра знала, що порятунок зовсім близько. Тому, коли світло фар тітчиного авто таки визирнуло з-за повороту, і джип с шелестом виїхав їм навздогін, Кіра озирнулася і з насолодою показала тітці середній палець.

А потім пірнула за Олегом в останній ряд верболозу перед виходом на міст.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍