Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 40. Затишшя

— Дійшли! — Олег міцніше обійняв Кіру, не приховуючи радості у втомленому голосі. — Дивись, бачиш?

Кіра, що айже висіла в Олега на плечі, підвела погляд і спробувала роздивитися те, на що вказував Олег. Але місяць вже не освітлював небеса, звідкись набігли важкі темні хмари, і світ навколо огорнула темрява. Здавалося, вона поглинула усі кольори і усі проблиски променів. І єдиним джерелом світла в цілому світі був слабкий ліхтарик Олегового телефону, що вигризав у всеосяжної темряви невеличке освітлене коло в них під ногами.

Кіра з подивом усвідомила, що вони йшли полем. Ліс лишився за спиною, важка темна маса, схожа на скелясті гори. Від ліс тягло запахом хвої і сирості, а з поля — ароматами весняних квітів і солодкуватим духом розораної землі. Альтанка була десь там, зовсім близько. вона вловлювалася в ароматі сухої деревини і ледь вловимим димком. Хтось палив вогнище, можливо, трактористи, що спинилися на обідній відпочинок зовсім недавно, лише кілька годин тому. Кіра вдихнула цей запах і зітхнула. Хотілося їсти. І пити теж хотілося.

Та найсильніше хотілося просто сісти і випростати ноги, що гуділи так, ніби вона пробігла марафон. Хоча… Десь так і було. Тому, коли з темряви попереду виросла альтанка, якось уся й відразу, дівчина мало не застогнала від полегшення.

Олег завів її усередину дебелої міцної споруди, що застигла край поля, с трьох сторін зашита дошками, що щільно прилягали одна до одної, наповзаючи краєм на попередню в ряду. Дошки були так добре припасовані, що вітер, який нагнав хмар, не проникав під стелю альтанки, і під дахом було тихо і тепло.

Олег провів Кіру вглиб чималенької альтанки, де за величезним, метра у три, столом знайшовся справжній скарб — широкий, як двоспальне ліжко, довгий поміст. А під ним — бутлі з водою. Кіра ледь не розплакалась, коли Олег, пробувавши сам, передав їй пити.

— Тепла, але доволі свіжа. Ти диви, три роки минуло, а традиція лишати тут воду й досі жива, — пояснив він, поки дівчина жадібно пила, тремтячими руками тримаючи п’ятилітрову ємність. — Сьогоднішня. Точніше… — він трохи нервово гиготнув, — учорашня.

— Годиться! — після води голод відчувся гостріше, але Кіра не скаржилася.

— Як мало людині треба для щастя, — зітхнув Олег, коли теж вгамував спрагу. — Тепер би бургер, і в тепле ліжечко, — додав мрійливо.

— І Павленків за ґратами, — похмуро буркнула Кіра, щільніше закутуючись у халат. — Але давай маленькими кроками.

— Давай, — погодився Олег і дістав телефон. — Дзвоню мамі, вони вже певно в Буланово.

Довгі гудки змінилися втомленим і надривним голосом Інни:

— Син? Де ти? Ми вже біля дому, Поліна Макарівна вже заспокійливе п’є…

— Мамо, ми за Головачем! — перебив її Олег. — В альтанці біля лісу, там, де на підвісний міст  дорога.

— Господи, що ви там робите? — ахула матір. — Ви ж мали чекати нас…

— Ну, в цей план внесли свої корективи дядько і тітка Кіри, — Ви їх там не бачили випадково?

— Бачили, і не випадково, — похмуро буркнув батько Олега. — Про це потім. Сидіть там, будемо за годину. Там! Ясно?

— Хіба “Рейндж Ровер” виявиться швидшим, — не змовчав Олег.

— Не виявиться! — вагомо відчеканив Юрій і набагато м’якіше запитав. — Голодні?

— Не те слово! — озвався Олег.

— Ясно. Чекайте. Інно, в машину! — скомандував батько убік від телефону і зв’язок обірвався.

— Мені цього так не вистачає, — зітхнула в тиші Кіра і поклала голову Олегові на плече.

— Мені, виявляється, теж не вистачало, — кивнув хлопець і міцніше притиснув її до себе.

 

***

Вони не зчулися, як задрімали, сидячи поруч на помості в альтанці. Та звук мотру і одночасний із ним дзвінок телефону висмикнули обох із важкого забуття утоми. І Кіра, і Олег скинулися, сліпо озираючись навкруги, намагаючись зрозуміти, де вони, і що відбувається.

Хлопець першим узяв себе в руки, відповів на дзвінок.

— Мам, це ваша машина їде полем?

— Наша! — почувся голос Інни, що ледь стримувала емоції. — Не втікайте, це ми.

Світло фар торкнулося альтанки, і Кіра, що до цього нашорошено прислухалася до звуків двигуна, раптом за полегшенням розсміялася. Олег озирнувся на дівчину, і мовчки обійняв її. Вона плакала і сміялася одночасно, відпускаючи напругу цього занадто довгого дня.

***

— Їжте! — Юрій впхав в руки Кірі і Олегу по гарячому ще пакунку з МакДрайву. — Заїхали з мамою, більше нічого не працювало вже. Давайте, голодні ж!

Авто плавно розвернулося на грунтовці, і Кра змогла роздивитися альтанку, що прихистила їх цієї ночі. В світлі фар вона скидалася радше на казкову хатинку якоїсь доброї чаклунки, ніж на місце відпочинку для втомлених робітників.

“Дякую” — подумки промовила вона, жуючи омріяний бургер, сама не розуміючи, до кого ж вона звертається.

— Зараз їдемо до мене додому, — тим часом говорив Юрій, маскуючи емоції під діловитість і зібраність. — В мене нікого немає, тому нікому ви заважати не будете. Інно, не перебивай!

— Я й слова не сказала! — обурилася з переднього сидіння жінка.

— Збиралася, я ж бачу! Так от, до мене. Інно, поступлюся тобі своєю кімнатою, Олегу гостьова за ним вже давно заброньована. Кіру поселимо в кімнаті моєї доньки, — голос чоловіка на мить затремтів, та він, вдавши, що нічого не сталося, продовжив. — Ванна там є, якісь речі в шафі гляне, Оля не все забрала, коли вони з її матір’ю їхали. Не хвилюйся, Кіро, Оля в мене дівчинка висока, хоч їй тринадцять тільки, але вона з тебе зростом, то щось таки знайдеться з одягу. Вона проти не буде, вона — дитина… чуйна… і…

— Юр, — Інна легенько торкнулася його ліктя.

— Ну от що? — скинувся він, аж “Мерседес” злегка хитнуло на дорозі. — От що ти починаєш, га? Не треба мене жаліти тільки, я сам розберуся! Ясно?

— Діти поснули вже, — лагідно промовила вона, заганяючи кудись дуже глибоко в серці рефлекторне бажання посперечаьтися із ним, заявити, що не варто на неї сваритися, і свою впертість до купи. — Вони втомилися, нехай посплять дорогою…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍