Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

28

НОВЕЛА

На горизонті видніється міст. Він єдиний, мабуть, був свідком, коли проїжджав поїзд. З яких часів він тут стоїть? Може, ще з часів війни? Можливо, колись проходив по ньому якийсь солдат, зморений спекою, спрагою, війною. Оперся він був об перила і із пожадливою цікавістю милувався краєвидом. Рейси, якими проїжджав поїзд, нагадали йому про дім. Він уявив собі, що знаходиться у поїзді, який несе його до рідного села, що приближає його все ближче до рідної хати, де там десь очікує його старенька мати, котру прийшла відвідати її майбутня невістка. Спогади про далеке минуле сколихнули серце, роз'ятрили ще незагоєну рану.

- О Боже! Я ж то ранений. Геть забув про це.

Відхиливши сорочку, всю у крові, він перевірив чи не тече кров. Джгут був міцний. Жодного сліду не було від тієї життєнеобхідної рідини.

"Треба десь сховатись, - розмірковував солдат, - бо інакше вони мене знайдуть і тоді мені точно не врятуватися".

Вирішив він постукати в першу хату. Може хтось приютить, хоч на ніч.

Із хати вийшла молода жінка, а за її спідницею ховалось четверо чи п'ятеро розбишак. Хотів він було попросити, щоб його залишили у себе переночувати, та ті дітлахи не посміли йому і слова сказати, все кричали, благали матір про кусень хліба. І тут йому стало ясно, що він не може наражати на небезпеку цих малих діток, ще й забирати останню їжу.

- Може знайдеться у вас горнятко води, горло промочити? Геть спека виснажила, - попросив солдат.

- Аякже, солдатику! Постривай лишень. Відійшла від дверей і зникла у домі.

Четверо дітлахів лишилися на порозі. Своїми маленькими оченятами вони нагадали йому його двох братів і сестру.

- А де ваш батько? - спитав солдат.

- Мама каже, що пішов на війну, - відповів найстарший хлопчик, років так десять, - але ми добре знаємо, що він нас покинув.

- Чого ж ти так думаєш?

- Бо війна іде всього два роки, а наш татко пішов геть п'ять років тому.

- Мати каже, що він пішов на війну, значить, він на війні. Словам матері треба вірити.

- Я і вірив, поки її не стало.

- Наша мама померла, - сказало інше хлоп'я.

- А то хіба не ваша матір була? - спитав здивований солдат.

- Ні, - промовила швидше дівчинка, а ніж жінка, коли вийшла із кухлем води.  - Я їм сестра. Наша мати померла півроку тому, а батько на війні.

- Спасибі вам.

- За воду не дякують.

- Ну, бувайте здорові.

- Ви вже йдете, дядьку? - спитав найстарший хлопчина.

- Ви поранений, лишайтеся тут, - сказала дівчина. - Куди вам у такому стані?

Так і прижився солдат. Став другою парою рук для бідної сирітської дівчини. Піде вона до пана пшеницю збирати, а солдат у домі лишався, за дітьми глядів, по господарству порався.

- Ану, хто швидше добіжить, - промовив прилаштованець, біжучи до корита з водою. - Той митися не буде.

- Ти мене все рівно переженеш, - заплакав наймолодший брат дівчини.

- Ти чого плачеш? - здивувався солдат. - Я ж тебе не вбивати веду.

- А я не хочу митися.

- Чого?

- Я боюсь води.

- Води? Чого її боятись? А, ти боїшся, що вона в очі попаде? Так не бійся. Я рукою затулю тобі очі і жодна краплина не посміє тобі зашкодити. Ну, то що? Ідем?

- Ні-а, - покачав головою хлопчик.

- Та чому? Ходімо митися.

- Не піду.

- А коли я перший залізу у воду, то ти митимешся?

- А вона тебе не з'їсть?

- Ні. То що? Домовилися?

- Ти перший, а я другий.

- Тільки тепер я боюся.

- Ти, дядьку? А чого?

- Я ж то в корито не влізусь.

- То пішли у потічок, як усі інші.

- А ти не боятимешся?

- У-у, - похитав головою хлопчик.

У маленькому потічку мали б купатися і гуси, і качки, як то було в довоєнні часи, та тепер ніхто не тримав свійську птицю. Яка з того користь, щоб годувати німців?

- То ти мене обдурив, малий босяче? - лоскотав солдат молодого сироту.

- Ага, - реготав хлопчик від лоскоту.

- Я думав він води боїться, а він ж насправді хотів у потічку купатися. Але ж твоя сестра заборонила.

- Ну, то й що. Вона не дізнається, коли ти не розкажеш.

- От, хитрюга!

Повертаючись від пана додому, дівчина нікого там не застала. Спершу вона злякась від думки, що німці довідалися про солдата, забрали і разом з ним її братів. Та через хвилину вона почула плюскіт води і побігла до потічка. Побачивши своїх братів живими й разом з ними і солдата, вона зраділа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍