Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Давно Мілана так не молилася як сьогодні. Коли залишилася на одинці зі своїми думками, до її свідомості почав підкрадатися якийсь страх. Вона розуміла, що є ризики для її малюка та й для неї самої. Перебування в одному з кращих медичних закладів для вагітних ще не гарантувало абсолютної безпеки. Тож звертання до Творця стало для неї свіжим ковтком повітря.

Вдома вона читала Біблію. Навіть розповідала дітям захоплюючі історії про чудеса, які творив Господь. Щовечора дякувала за прожитий день, за все, що у неї трапилося хорошого у житті. Вранці прокидалася із думками блаженства, що новий день благословився і все буде добре. Але то увійшло вже у звичку. Вважалося обов'язковим ритуалом.

Сьогодні відчуття небезпеки торкнулося її душі і вона заплакала. Тихо, але так рясно покотилися сльози по жіночих щоках: "Боже, невже я десь упустила Твій знак, Твоє застереження? Чи, може, почала приймати Твою милість, як належне? Безсила я перед Твоєю волею. Але маю надію, що дитя моє благословенне Тобою. Нехай все станеться так, як Ти запланував у моє життя. Якщо маю займатися своїми діточками, а не поспішати до навчання інших, нехай так і буде... Зміцни мою віру, прояви Своє милосердя. Амінь."

Мілана стояла на колінах біля вікна. Вона не зчулася, як відчинилися двері і до кімнати хтось увійшов. Так само не чула, коли двері знову зачинили. Тільки коли піднялася і повернулася до ліжка, побачила на своєму столику тацю з їжею. Вона вже й забула, що наближалася обідня пора. Апетит одразу прокинувся, тільки побачила страви і вдихнула смачний запах домашньої кухні. Готувати місцеві кухарі вміли добре. Зважали на рекомендації лікарів, підбирали дієтичні компоненти. Однак у кожну страву вкладали часточку свого тепла і любові. Хотіли, щоб жіночки відчували турботу та затишок навіть за межами рідного дому.

Санітарка зайшла через півгодини і забрала посуд. Поцікавилася, чи все гаразд і чи потрібна її допомога. Мілана щиро подякувала, передала найкращі побажання для кухарів. Тепер залишалося чекати, що скаже лікарка.

Андрій приїхав якраз перед обходом. Одразу знайшов Наталю Іванівну, поцікавився станом дружини та малюка. Йому дозволили зайти до дружини.

− Ну як ви тут, мої хороші? − Андрій присів біля дружини і легенько поклав долоню їй на живіт. − Трішки збунтувалися? Чи втомилися від домашніх справ? Нічого, нічого. Побудете тут, спокійно відпочините і все буде чудово.

− Та все у ваших дорогеньких добре, − лікарка гортала результати аналізів. − Маленький карапузик вирішив дати матусі час для відпочинку і налаштувати на зустріч. По аналізах ніяких зауважень не маю. Побудете, Міланочко декілька днів у нас. Поспостерігаємо за поведінкою малюка. А тоді ще й додому відпустимо на пару тижнів. Ближче до тридцять восьмого тижня будемо планувати заключне УЗД і ще деякі обстеження перед пологами. Думаю, ваше дитя попроситься сюди швидше, не буде висиджуватися сорок тижнів. Адже його чекають братик, сестричка, татусь он з яким нетерпінням очікує.

− Дякую, Вам, Наталя Іванівна, − Мілана взяла лікарку за руку. − У Вас дуже добре серце.

− Просто люблю свою роботу, − посміхнулася жінка. − Так радісно бачити появу немовлят і розуміти, що теж трішечки причетна до цієї події. Гаразд. Тоді я піду, а завтра вранці навідаюся. Якщо буде необхідність, звертайтеся до чергової акушерочки. Відпочивайте, набирайтеся сил. Чоловіка довго біля себе не тримайте. Нехай теж займається своїми справами. Тут є кому за Вами приглянути.

Мілана справді почувалася значно спокійніше. Підбадьорилася, навіть почала жартувати про ситуацію, що трапилася. А найкумеднішим їй здалося те, що вони досі не знаю, хто ж там причаївся у її животику.

Андрій ще годинку побув біля дружини, а тоді відправився додому. Володя з Улянкою чекали гостинці. Вони зрозуміли, що раз мама поїхала, то всі інші мають їм щось смачненьке чи цікавеньке принести. Тітка Зоряна вже була. Черга за татком. Звичайно, усім заправляв Володя. Однак Улянка тішилася подаруночками ще більше, ніж братик. Цікаво, а приїзд мами з малюком на руках теж буде вважатися подарунком?