Стівен Кінг - Керрі

ТЕЛЕКІНЕТИЧНОГО ФЕНОМЕНА ТРИВАЄ НА ФОНІ ПОШИРЕНИХ ЧУТОК ПРО ТЕ, ЩО РОЗТИН ТІЛА ЮНОЇ ВАЙТ ВИЯВИВ ПЕВНІ НЕЗВИЧНІ УТВОРЕННЯ В ПІВКУЛЯХ І МОЗОЧКУ ГОЛОВНОГО МОЗКУ. ГУБЕРНАТОР ШТАТУ ПРИЗНАЧИВ НЕЗАЛЕЖНУ КОМІСІЮ ФАХІВЦІВ ДЛЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ОБСТАВИН ТРАГЕДІЇ. КІНЕЦЬ.

5 ЧЕРВНЯ 0303Н АР

З газети Lewiston Daily Sun, неділя, 7 вересня (стор. 3):

НАСЛІДКИ ТЕЛЕКІНЕЗУ: ОБГОРІЛА ЗЕМЛЯ ТА ОБГОРІЛІ СЕРЦЯ.

ЧЕМБЕРЛЕН — Випускний вечір уже став історією. Багато віків мудреці запевняли нас, що час лікує все, але рани, яких зазнало містечко на заході Мейну, можуть виявитися фатальними. Житлові квартали в його східній частині так і стоять під охороною величних дубів, які несуть свою варту вже двісті років. Охайні будиночки в стилях «сільничка» і «ранчо» на Морін-стріт і Цегельному пагорбі такі самі чепурні й непошкоджені. Але ця новоанглійська пастораль межує з почорнілим і розтрощеним центром, і на багатьох галявинках перед охайними будинками стоять знаки «ПРОДАЄТЬСЯ». Ті ж оселі, в котрих ще живуть, позначені траурними віночками на дверях. Яскраво-жовті фургони транспортної компанії Allied і помаранчеві U-Haul різних розмірів нині стали на вулицях Чемберлена звичними.

Основний промисловий об’єкт містечка, Чемберленська швейна фабрика, стоїть на своєму місці — вогонь, що вирував у містечку впродовж тих двох травневих днів, оминув її. Та вже з 4 червня тут працюють тільки в одну зміну, причому президент фабрики Вільям Чембліс вважає подальше скорочення персоналу більш ніж вірогідним. «У нас є замовлення, — сказав Чембліс, — але неможливо утримувати фабрику без людей, що наповнювали б її щоранку, а в нас їх немає. З 15 серпня мені принесли тридцять чотири заяви. Єдиний вихід, що я його наразі бачу, — закрити цех фарбування й віддавати цю роботу стороннім підрядникам. Нам зовсім не хочеться скорочувати людей, але справа переходить у площину фінансового виживання».

Роджер Фірон прожив у Чемберлені двадцять два роки, вісімнадцять із яких працює на фабриці. За цей час він зробив кар’єру від пакувальника другого розряду, що заробляв сімдесят три центи за годину, до керівника цеху фарбування тканин; проте перспектива втратити роботу його, на диво, не хвилює. «Я втратив би дуже добру платню, — сказав Фірон. — Таким не можна легковажити. Ми з жінкою вже обговорили це. Ми могли б продати будинок — він коштує ніяк не менше ніж двадцять тисяч доларів. І хоч навряд чи знайдемо того, хто заплатить бодай половину, ми, певно, все одно виставимо його на продаж. Яка різниця — нам тепер не дуже хочеться жити в Чемберлені. Називайте це як хочете, але Чемберлен для нас зіпсований».

Фірон такий не один. Генрі Келлі, який торгував тютюном і газованою водою в крамниці під назвою «Фрукти Келлі», доки в той випускний її не зрівняло з землею, не має наміру її відновлювати. «Дітей не стало, — знизує плечима він. — Якби я знову відкрився, то бачив би привидів минулого в кожному кутку магазину. Я заберу страхову виплату й переїду до Сент-Пітерсберга».

Через тиждень після того, як торнадо 54-го року проклало свій смертоносний і руйнівний шлях через Ворчестер, повітря там аж повнилося звуками молотків, запахом свіжої деревини й духом оптимізму та людської стійкості. Цієї осені в Чемберлені такого нема й сліду. Головну вулицю очистили від уламків — і на цьому майже все. Обличчя на вулицях здебільшого повні приглушеної безнадії. У «Френковому барі», що на розі Саліван-стріт, чоловіки мовчки п’ють пиво, а жінки виповідають одна одній своє горе і втрату по задніх подвір’ях. Чемберлен оголосили зоною лиха, і на відбудову ділового району, що мало би допомогти містечку знову стати на ноги, виділено бюджетні кошти.

Але основна ділова активність у Чемберлені вже чотири місяці пов’язана здебільшого з похованнями.

Загибель чотирьохсот сорока людей підтверджена, ще вісімнадцять досі вважаються зниклими безвісти. І шістдесят семеро з-поміж загиблих училися в старшій школі Юена у випускних класах. Певно, саме це передусім так знекровило Чемберлен.

Їх поховали 1 і 2 червня за три групові церемонії. Поминальну службу справили 3 червня на міській площі, і то була найзворушливіша церемонія, яку бачив ваш репортер за все життя. Кількість учасників сягнула кількох тисяч, і всі присутні завмерли, коли шкільний оркестр, що порідшав з п’ятдесяти шести до сорока, зіграв шкільний гімн і траурну мелодію на сурмі.

Наступного тижня в сусідній Моттонській академії провели похмуру церемонію випуску, але випускників залишилося тільки п’ятдесят два. Генрі Стемпел, який промовляв від імені учнів, заплакав посеред свого виступу й не зміг його продовжити. Того вечора ніхто не проводив випускних вечірок — старшокласники просто розібрали дипломи й пішли додому.

Минало літо, а катафалки так і їздили вулицями, бо час від часу знаходили нові тіла. Декому з місцевих жителів здавалося, що кожного дня струп з їхньої рани здирався й вона кровоточила, немов свіжа.

Хто з цікавості приїздив до Чемберлена минулого тижня, той бачив містечко, дух котрого ніби зламала остання стадія раку. Кілька людей із загубленим виглядом бродять між рядами супермаркету. Церква конгрегаціоналістів на Карлін-стріт зникла, поглинута вогнем, але цегляна католицька церква на Елм-стріт і струнка церква методистів на дальшому кінці Мейн-стріт, хоч і обпечені пожежею, стоять непошкоджені. Та до них мало хто ходить. Літні й досі сидять на лавках на площі коло ратуші, але шахи й навіть розмови їх не дуже цікавлять.

Загальне враження таке, що містечко готується до смерті. Нині мало сказати, що Чемберлен уже не буде таким, як колись. Правдивіше сказати, що Чемберлена вже ніколи не буде.

Уривок із листа директора Генрі Ґрейла до Пітера Філпота, куратора школи, від 9 червня:

…і тому я вважаю, що не маю права продовжувати працювати на нинішній посаді, адже відчуваю, що такої трагедії можна було уникнути, якби я був далекогляднішим. Прошу Вас прийняти мою заяву про звільнення з 1 липня, якщо дата влаштує Вас і Ваших колег…

Уривок із листа Рити Дежарден, викладачки фізичного виховання, до директора Генрі Ґрейла від 11 червня:

…повертаю Вам свій контракт. Мені здається, що я радше вб’ю себе, аніж знову коли-небудь викладатиму. Ночами я думаю: «Якби ж я підтримала ту дівчинку, якби ж, якби…»

Напис на знаку, встановленому на галявині майданчика, де стояв будинок Вайтів:

КЕРРІ ВАЙТ ГОРИТЬ ЗА СВОЇ ГРІХИ

ІСУС НІКОЛИ НЕ ХИБИТЬ

З книги «Телекінез: аналіз і наслідки» (щорічний альманах журналу Science за 1981 рік) авторства Діна Д. Л. Макґаффіна:

У підсумку хотілося б вказати на серйозний ризик, який несуть у собі дії владних структур, котрі намагаються замести справу