Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

— А ти пішки.

— Чорт! — вилаялася я і припустила сходами, бо добре знала: якщо не встигну — мене просто не пустять у квартиру.

До сьомого поверху я піднялася вже з серйозною задишкою. Двері квартири були відчинені, що давало надію.

— Закрий на засувку, — кинув Льошка, і я слухняно виконала наказ.

На кухні сидів блондин. Точніше, сидів він на підлозі, прикутий до батареї наручниками. Судячи з виразу його обличчя, зараз він би радше відгриз собі руку, ніж залишався в компанії Льошки.

— Схоже, ти навіть не знаєш, у що вплутався… — емоційно виголосив він.

— А тобі не здається, що ти сидиш прикутим до батареї? — зітхнув Льошка.

— Чого тобі треба?! Ти взагалі розумієш, на кого я працюю?! Тобі прізвисько Арні про щось говорить?!

— І що? Я маю зараз стати на коліна? — позіхнув Льошка.

— Ну ти й придурок! — вибухнув Серьога, безрезультатно смикаючи кайданки.

— Увімкни телевізор, — попросив Льошка, глянувши на мене.

— Навіщо?

— Наш клієнт зараз почне кричати і всіх сусідів збаламутить ... - Після чого взяв пістолет, який до того часу лежав на столі у нього під рукою.
Я натиснула кнопку, дуже сподіваючись, що Льоша просто залякує блондина і далі погроз справа не піде. Але неприємна думка, що це зовсім не порожні загрози, вже зародилася. На мій найбільший жаль, він залишався для мене темним конем.

— Чого це мені кричати?! — запитав блондин з підозрою.

— З того, що спочатку я прострілю тобі одну ногу, потім другу, потім знову повернуся до першої. Так триватиме, поки не почую правдивої, всеосяжної розповіді.

Говорячи це, Льошка витяг із кишені глушник і спокійно почав прикручувати його до пістолета. Гумові рукавички на його руках додавали картині якогось стерильного жаху. Мене від цього видовища трохи нудило. Що відчував блондин, можна було лише здогадуватися.

— Та ти чого, з глузду з’їхав?! — заверещав той, намагаючись перекричати телевізор. — Я знаю, хто ти…

— Уже краще. Тоді, може, поясниш, кому спала на думку ідея стріляти в мене? І перед тим як відповіси, гарненько подумай. Я зараз дуже нервовий, а в такі моменти за свої дії не відповідаю.

— Не вб’єш ти мене… ти ж не псих…

Очевидно, в цю ж мить його відвідали сумніви щодо власного твердження, бо обличчя різко перекосилося, а руки в наручниках смикнули батарею так, наче він справді вірив, що може її відірвати. Було б цікаво подивитися, що з цього вийшло б.

— Ну що за народ, — зітхнув Льошка, похитавши головою. — Відправити когось на той світ — це запросто. А як приходить їхня черга — відразу паніка. Могли б хоч раз померти по-людськи, без зайвих проблем.

— Ти розумієш, що мене завалять, якщо я тобі все розповім?! — заверещав блондин.

— Професію треба було обирати обачніше, — розвів руками Маршал. — А тепер слухаю. Кайся, сину мій.

— Чорт… — вилаявся той, але заговорив. — Що тебе цікавить?

— Та мені, власне, й так усе відомо. Тож знаєш що? Ноги я тобі прострілювати не буду. Один раз збрешеш — і покладу на місці. Отже, перше питання: хто відправив вас по мою душу?

— Мене там не було! Це Льоха з Толіком стріляли в тебе.

— Льоха Пивоваров?

— Так. І Толік Данилов. Але, думаю, команду дав Арні. Він знає, чому ти тут ошиваєшся, і ти йому, як кістка в горлі.

— Чудово. Друге питання: хто завалив Аньку?

Блондин ще раз смикнув наручники. Гадаю, виключно для того, щоб потягнути час.

— Льоха вбив. Ніхто не збирався її вбивати! — випалив він. — Треба було просто налякати. Палець зламати, наприклад, щоб дійшло, кого вона шантажувати намагалася. Ну і документи забрати. А вона почула шум, запідозрила щось… У неї балончик був, вона ним у Льоху… Ну, він розлютився і… коротше, ніхто не хотів.

— Наказ лякати віддав Арні?

— Ну… я при цьому не був. Але він викликав Льоху, а той уже нас зібрав. Сказав: справа є. Сам один пішов у хату, мовляв, на п’ять хвилин. Ми в машині чекали в провулку.

Блондин говорив швидко, мов боявся, що не встигне висповідатися перед смертю.

— Ця тупа курка ховалася в квартирі брата, думаючи, що ми її там не знайдемо. Але за нею давно стежили. Льоха повернувся, очі тре, трясеться від злості. Каже, бабу скінчив, а документів при ній не було. Бос лютував, вимагав знайти їх, хоч під землею. А тут ще ти з’явився. Всі знають, які у тебе стосунки з Горою. Арні просто здурів, коли ти почав рити під Бритого. А сьогодні не витримав і наказав завалити тебе. Але ця дівка, — він кивнув на мене, — завадила.

— Отже, при Аньці документів не було? — уточнив Маршал.

— Та я ж кажу!

— А хто завалив Сергія Доманського?

— Кого?.. А, того придурка, що вона підбила вдертися до Бритого? Так Анька сама його і вбила. Він заліз у квартиру, нарвався на Бритого і пристрелив його. А потім, як ідіот, телефонував Аньці з істерикою. Вона зрозуміла, що він може здати її ментам, і… підставила його колишню дружину-дурепу.

— Останнє питання: де знайти твоїх друзяк?

— Маршал, ти ж розумієш…

— Я їх все одно дістану. Просто витрачу більше часу. Ну і, звісно, ти теж підеш за ними. А так у тебе є шанс залишитися в живих. Обирай.

Звісно, він обрав своє життя.

Маршал набрав когось і продиктував адресу. Потім підвівся.

— Молодець, — серйозно сказав він. — Я покладу ключ від кайданків ось сюди. — Він продемонстрував ключ і поклав його на підвіконня. — Якщо дуже постараєшся, дотягнешся. Але в твоїх інтересах забути про мене. Якщо твої дружки дізнаються, що ти їх здав… Боюся, ми вже не побачимося.

— Все зрозумів, — пробелькотів блондин. А потім раптом спитав: — А ця дівка тобі хто?

— Це зараз найнагальніше питання? — Маршал спокійно розклав пістолет і глушник по кишенях.

— А що такого?.. — нервово перепитав блондин.

— Вона — мій помічник. І тобі пощастило, що я вас не залишив наодинці. Вона люто ненавидить чоловіків. Вириває дітородні органи голими руками.