Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

— Нічого. Це я тобі авторитетно заявляю.

Він відсторонився, я видихнула з полегшенням, але рано. Хапнув мене за волосся, змусив підняти голову.

— Це ти так дякуєш?

Він нахабно нахилився і поцілував мене.

— Ось це — вдячність.

— Я б обійшлася, — видала я, але тут помітила за його спиною Андрія, який саме заходив у кімнату. Чудово. От просто ідеальний момент!

Льошка помітив, як я зблідла, повернувся і теж спостеріг за видовищем.

— О, чорт! Брат, все не так, як ти думаєш!

— Ой, та нічого я не думаю, — глузливо сказав Андрій. — Дізнався, що в тебе стріляли, вирішив перевірити, чи ще не закопувати. Бачу, що тобі цілком норм, навіть непогано. Тоді я поїду.

Він розвернувся і пішов.

— Чорт, чорт, чорт… — завив Льошка і кинувся за ним. — Та постривай ти, ідіоте!

Останні слова він говорив вже на вулиці. Що було там далі я не знала, адже стояла і не могла поворухнутись від шоку. Я розуміла, що Андрій чітко поставив кордони, сказавши що в нас нічого не буде. Але почуття було таке ніби я його зрадила. Самій від себе бридко.

Льошка повернувся з виразом побитого собаки.

— Єво, вибач. Я ж не думав…

— Достатньо, — перебила я його. — Це все не має значення. Важливіше дізнатися, хто в тебе стріляв.

— Дізнаємося, — буркнув він, намагаючись заглянути мені в очі. — У мене є одна думка. Тебе додому завезти чи зі мною покатаєшся?

— Звісно, з тобою! Ми ж сіамські близнюки, забув?

— Забудеш тут… Ну тоді накривай на стіл, а я зроблю пару дзвінків.

Він пішов, а я зайнялася сервіруванням, заборонивши собі навіть думати про Андрія.

Льошка довго говорив телефоном, і судячи з його тону, це було щось серйозне. Але коли він зайшов до кухні, його обличчя виглядало так, ніби він особисто збирається розбиратися з убивцями.

— Щось дізнався? — обережно запитала я.

— Є дещо. Їж і поїдемо. Якщо ти не передумала, звісно.

— Не передумала, — я почала швидко жувати. Чорт, може, справді в мене проблеми з головою?

— Може, поділишся тим, що дізнався?

— Байк із такою аерографією лише один у місті. Належить він малоприємному типу з команди Арні.

— Почекай, як ти встиг розгледіти аерографію?! Я навіть не згадаю, якого кольору був той мотоцикл!

— Це звичка — помічати деталі. Якось навчу.

— Круто. І що з цим типом?

— У Арні є три такі персонажі для особливих доручень. Думаю, ця трійця і відправила Аньку на той світ. Один із них — Серьога Хом’яков.

Льошка показав мені фото блондина в телефоні.

— Ага… І ти думаєш, він радісно зізнається, як тільки побачить твою чарівну посмішку?

— У мене є переконливий аргумент.

— Пістолет?

— Споримо, він вважатиме його досить вагомим?

— Нормальні люди так не роблять!

— Потім розкажеш, — усміхнувся він.

Ну, а я лише зітхнула. І коли ж у мене почнеться життя без пригод?

Хом'яков знаходився в будинку на Гончарній. Будинок звичайнісінький, квартира однокімнатна, а жив він один. Пару разів на тиждень його відвідувала мати, дівчата з'являлися час від часу і іноді затримувалися надовго. Остання – місяці на три. Але зараз якраз був проміжок холостяцького життя. Про це мені коротко повідомив по дорозі Маршал.
- Сусідів хтось з твоїх людей опитував? - Запитала я, бажаючи підтримати розмову.
- Тільки одну стареньку. Тут важливо зробити правильний вибір. Навіщо, наприклад, гасати по всьому будинку, коли можна зайти одну, саму балакучу?
– О, так! - Підвела я очі і руки. 
- Значить, так. Очей не спускаєш з того під'їзду. Якщо раптом з'явиться наш блондин, дзвониш мені.
– А ти куди?
– А я туди.

Чекати довелося довго. Надто довго. Льошка не з’являвся, блондин теж. Сонце світило по-літньому, навіваючи сонну млость. Я намагалася тримати себе в тонусі, щоразу смикаючись, коли хтось виходив із під’їзду. А якщо я засну? А якщо Серьога таки вдома? А якщо він не дурень і вже пакує Льошку в килим? Господи, чому я про це раніше не подумала?!

Я вихопила телефон, готова телефонувати, але тут нарешті побачила Льошку. За пів хвилини він уже сідав у машину.

— У квартирі нікого? — запитала я.

— Нікого, але багато всього цікавого.

— Поконкретніше?

— Наприклад, грамів двісті героїну.

Я присвиснула:

— І що тепер?

— Дочекаймося Серьогу і поговоримо.

Не встиг він це сказати, як у двір заїхала машина.

— Це він, — прибираючи з лиця усмішку, сказав Льошка. — Значить так, ідеш до під’їзду й просиш тебе впустити. Бажано пококетувати. Трохи. Так, щоб клієнт максимально розслабився.

— Тобто… ти пропонуєш мені підіграти?

— Ну, не зізнаватися ж йому одразу, що ми тут заради душевної бесіди.

Блондин тим часом крутився двором, шукаючи місце для парковки. Я рішуче припустила до під’їзду, риючись у сумці, дістаючи та впускаючи всілякі дрібниці.

— О, а я й не знав, що у мене така приваблива сусідка, — усміхнувся він, крутячи в руці ключі.

Усміхайся, Єво, усміхайся, тобі ще жити!

— Ви не могли б мені допомогти? — зніяковіло пробелькотіла я, сунувши йому косметичку.

— Давайте я краще двері відчиню, — засміявся він.

— Так, звісно! Ви теж тут мешкаєте?

— Теж. Але вас раніше не бачив.

— Я майже нікого тут не знаю…

Він відчинив двері й притримав їх для мене. Раптом за його спиною з'явився Олексій. В результаті в під'їзд ми увійшли разом, в руках мого друга був пістолет.

Сергій, зайнятий балаканею зі мною, не звернув на чоловіка уваги, ми підійшли до ліфта, натиснули кнопку виклику, і тут Льошка вперся дулом у бік блондина.

- Поводься пристойно.

— Ти хто?

—   Не впізнаєш? Я — твій великий головний біль, — відповів Льошка з неприхованим задоволенням.

Стулки ліфта розійшлися, чоловіки зайшли всередину, а Льошка, ніби між іншим, кинув мені: