Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

– Добре, – сказав капітан, погідно усміхаючись, – все одно часу вистачить, щоб кілька разів прийняти ванну. Чи не подав би мені хтось губку? Я щойно впустив її, вона впала за ванну. 

РОЗДІЛ 33

Артур Дент чекав Форда за милю від галявини в гущавині лісу і надто заглибився у свої заняття, щоб помітити, як той надходить. А займався він досить дивною справою і виглядало це ось як: на широкому гладкому камені він чимось гострим надряпав великий квадрат, розділив його на сто шістдесят дев’ять менших квадратів – по тринадцять з кожного боку.

Потім він назбирав купку маленьких плескатих камінців і на кожному з них нашкрябав літери. Навколо великого каменя сиділо кілька похмурих аборигенів, які залишилися живими і яким Артур Дент намагався втовкмачити втілену в цих камінцях цікаву концепцію.

Поки що вагомих успіхів він не досяг. Його учні намагалися по черзі то спробувати камінці на зуб, то закопувати їх або жбурляти в гущавину. Та нарешті Артурові вдалося переконати одного з них покласти кілька камінців на розкреслену площину. Але це було ще скромнішим досягненням, ніж напередодні. Поряд із швидким занепадом духу в очі кидався занепад і розумових здібностей цих сіромах.

Артур зробив спробу підбадьорити їх і сам поклав кілька літер на квадрати, а потім спонукав їх, щоб вони теж доклали кілька камінців.

Однак усе йшло ні в тин ні в ворота.

Форд причаївся за сусіднім деревом і спостерігав.

– Ні, – сказав Артур одному з аборигенів, на якого накотила депресія і який змішав усі літери, – за літеру Н десять очок, але вони потроюються, і... ось дивися, я ж пояснював тобі правила... ні, ні, будь ласка, облиш цю кістку... Гаразд, давайте знову спочатку. Але цього разу постарайся зосередитися.

Форд вийшов зі сховку і сперся ліктем на дерево, а підборіддям на долоню.

– Що ти робиш, Артуре? – запитав він потиху.

Артур стрепенувся і підняв на нього очі. Ні з того ні з сього він відчув, що його заняття може здатися дурнуватим. Але він пам’ятав, що коли був дитиною, ця гра дивовижно подіяла на нього. Але у ті часи усе було інакше. Чи краще сказати: буде інакше.

– Я намагаюся навчити печерних людей грати в скребл, – пояснив він.

– Це не печерні люди, – сказав Форд.

– На вигляд вони, як печерні люди.

Форд не став сперечатися.

– Розумію, – сказав він.

– Ця робота не з легких, – втомлено сказав Артур. – Вони тільки знають, що хрюкати, але ніяк не складуть цього слова з літер.

Він важко зітхнув і випростався.

– Чого ти хочеш цим досягти? – запитав Форд.

– Ми повинні заохотити їх до розвитку! Вони повинні розвиватися! – гнівно вигукнув Артур.

Цим вигуком він хотів полегшити душу і звільнитися від гнітючого відчуття, що займається дурницями. Але даремно. Він скочив на ноги.

– Ти уявляєш, яким стане світ, якщо у ньому житимуть нащадки цих... кретинів, з якими ми прибули сюди? – сказав він.

– Ти запитуєш, чи я уявляю? – запитав Форд, піднімаючи брови. – Нічого не треба уявляти. Ми вже все бачили на власні очі.

– Але ж... – Артур безпорадно розвів руками.

– Ми вже все бачили особисто, – сказав Форд, – і тут нічого не вдієш.

Артур спересердя зафутболив камінець.

– Ти розповів їм про наше відкриття? – запитав він.

– Гммм? – не зрозумів Форд.

– Про Норвегію, – пояснив Артур. – Про автограф Слартібартфаста у льодовику. Ти їм розповів?

– А навіщо? – запитав Форд. – Це для них не матиме жодного сенсу.

– Не матиме? – вигукнув Артур. – Як це не матиме? Ти ж чудово розумієш, що це означає, що ця планета – Земля! Це моя домівка! Я тут народився!

– Народився?

– Гаразд, я тут народжуся.

– Саме так, через два мільйони років. Чому ти їм про це сам не хочеш розповісти? Піди і скажи їм: “Ви вже вибачайте, але я тільки хотів вам сказати, що через два мільйони років я народжуся тут недалечко, за кілька миль звідси”. Знаєш, що ти почуєш у відповідь? Вони заженуть тебе на дерево і розкладуть під ним вогнище.

Артур сумно похнюпився.

– Сприймай усе так, як воно є, – порадив Форд. – Твої предки – це придурки, там на галявині, а не ці бідолахи.

Він підійшов до того місця, де мавпоподібні байдуже перебирали кам’яні літери. Він похитав головою.

– Залиш у спокої скребл, Артуре, – сказав він, – ця гра не врятує людське поріддя, бо її утворять не ці нещасні. Людство сидить зараз навколо скелі за тим пагорбом і збирається знімати документальну стрічку про себе.

Артур наморщив чоло.

– Повинні ж ми щось зробити, – сказав він.

Відчай охопив Артура, коли він усвідомив, що йому судилося навічно залишатися тут, на Землі, на Землі, яка втратила своє майбутнє у жахливій катастрофі по волі чужинців, а тепер могла втратити ще й своє минуле.

– Ні, – заперечив Форд, – ми нічого не вдіємо. Це не змінює історії Землі. Історія Землі і була такою. Подобається тобі чи ні, але олгафрінчани – це твої предки. Через два мільйони років їх знищать вогони. Історія ніколи не змінюється, події складаються докупи і тримаються разом, як фрагменти картинки-загадки. Отака ця штука, життя. Весело, правда?

Він підняв літеру Н і пожбурив її у зарості вовчої ягоди, де вона впала на голову молодому зайцеві. Нажаханий заєць вискочив зі свого сховку і щодуху помчав, не розбираючи шляху. Тут його і підстерегла лисиця. Вона з’їла свою здобич, але вдавилася заячою кісточкою і здохла на березі потічка.

Потім її змила вода.

У наступні тижні Форд Префект погамував свою гордість і вступив у дружні стосунки з дівчиною, яка працювала у відділі кадрів якоїсь компанії на Голгафрінчамі. Він дуже засумував, коли та несподівано відійшла до праотців. Напившись з озерця води, отруєної трупом лисиці. Єдина мораль, яку можна вивести