Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

– Хіба вони живуть у печерах?

– Ну...

– Вони живуть у халупах.

– Можливо, зараз вони просто ремонтують свої печери, – озвався з юрби якийсь жартун. Форд подивився на нього сердито.

– Дуже смішно, – сказав він, – а ви не помітили, що вони вимирають?

На зворотному шляху Форд і Артур натрапили на два безлюдні поселення та багато тіл аборигенів у лісах, – вони відповзали туди, щоб там померти.

Ті, що ще не вмерли, здавалися тяжкохворими і апатичними, наче вражені якоюсь психічною, а не тілесною недугою. Вони незграбно рухалися з виразом безконечного суму на обличчі. У них забрали їхнє майбутнє.

– Вони вимирають! – із притиском повторив Форд. – Ви розумієте, що це означає?

– Е-е... то, може, ми не будемо продавати їм страхові поліси? – знову озвався жартівник.

Форд залишив цей жарт поза увагою.

– Невже ви не можете зрозуміти, – сказав він, – що вони почали помирати одразу після того, як тут з’явилися ми!

– В кінострічці це справді дуже гарно відображено, – сказала фахівець з маркетингу, – і додає їй тої пікантності, яка властива дійсно геніальному документальному кіно. Кінорежисер з головою поринув у роботу.

– Ще б пак, – промимрив Форд.

– Мені здається, – сказала дівчина, звертаючись до капітана, який уже клював носом, – що наступний фільм він не хоче зняти про вас, капітане.

– О, справді?– стрепенувся той. – Це з біса приємно.

– Знаєте, він дуже поважно підходить до справи, хоче показати, як то важко командирові нести тягар відповідальності й самотності. Капітан гмукнув, розмірковуючи.

– Знаєте, я б не наголошував на такому аспекті, – нарешті сказав він. – Хіба можна бути самотнім з гумовою качечкою?

Він підняв іграшку над головою і юрба схвально загула.

Весь цей час консультант з проблем управління сидів і затято мовчав, стискаючи пальцями скроні, і усім своїм виглядом демонстрував, що він чекає своєї черги і чекатиме хоч би й цілісінький день, якщо це буде необхідно.

Але тут йому спало на думку, що, зрештою, не варто чекати цілий день.

Краще він просто вдаватиме, що за останні півгодини нічого не відбулося.

Він звівся на ноги і сказав:

– Нам би хоч хвилинку, щоб поговорити про фінансову політику...

– Фінансова політика! – вигукнув Форд. – Фінансова політика!

Консультант з проблем управління зміряв його таким поглядом, який заледве чи вдалося б повторити навіть окуневі з його вибалушеними очима.

– Фінансова політика... – повторив він. – Саме так я і сказав.

– А звідкіля у вас візьмуться гроші, – запитав Форд, – якщо жоден з вас нічогісінько не виробляє? Ви ж повинні розуміти, що гроші на деревах не ростуть.

– Якщо ви дозволите мені продовжити...

Форд пригнічено кивнув головою.

– Спасибі. Оскільки пару тижнів тому ми вирішили визнати листя дерев законним платіжним засобом, то, звичайно, невдовзі усі ми стали напрочуд багатими.

Форд вдивлявся у натовп і не вірив своїм очам – люди у відповідь на останні слова схвально кивали головами, перемовлялися і жадібно намацували руками жмутки листя, напхом напхані в тренувальні костюми.

– Однак поза тим, – продовжував консультант з проблем управління, – ми зіткнулися з невеличкою інфляційною проблемою, яка пояснюється високим рівнем доступності листя. А це означає, що, згідно з моїми підрахунками, теперішній обмінний курс становить приблизно три листяні ліси за один арахісовий горішок з давніх корабельних запасів.

У юрбі стривожено зашепотіли. Помахом руки консультант втихомирив ремство.

– Отож, щоб позбутися цієї проблеми, – розповідав він далі, – і відновити вартість листка, ми готуємося провести незабаром кампанію знищення зайвого листя, або по-науковому кампанію дефоліації і е-е... спалити усі ліси. Я надіюся, ви погодитеся зі мною, що за теперішніх обставин це єдиний розумний крок.

Секунду чи й усі дві юрба почувалася невпевненою щодо запропонованого методу, доки хтось не сказав, на скільки це підвищить вартість листків у їхніх кишенях. Тут залунали вдоволені вигуки, а консультанта з проблем управління вшанували овацією – аплодували стоячи. Присутні на засіданні бухгалтери одразу ж взялися підраховувати прибутки, які їм дістануться восени.

– Ви усі божевільні, – поставив діагноз Форд Префект.

– Ви повні ідіоти, – додав він.

– Ви зграя тупоголових придурків, – підсумував він.

Громадська думка стала повертатися проти нього. Те, що почалося як чудова розвага зараз, на думку натовпу, зійшло на відверті образи, а що образливі слова в основному адресувалися юрбі, то присутнім було цього аж задосить.

Відчувши, куди віє вітер, фахівець з маркетингу рішуче повернулася до Форда.

– Напевно, було б доречно, – вимогливим тоном сказала вона, – поцікавитися, чим займалися усі ці місяці ви? Ви і ваш колега, що постійно пхає свого носа до чужих справ, – куди ви зникли в день висадки?

– Ми подорожували, – пояснив Форд. – Ми намагалися хоч щось дізнатися про цю планету.

– Он як, – уїдливо сказала дівчина, – як на мене, це не дуже корисне заняття.

– Не дуже? Гаразд, є у мене одна новина для тебе, крихітко. Ми довідалися, яке майбутнє чекає цю планету.

Форд зачекав хвилю, поки усі втямлять сенс його заяви. Але вона не викликала ніякого зацікавлення. Вони взагалі не розуміли, про що він розводиться.

Він провадив:

– Віднині і надалі, щоб ви не робили, ніщо не буде варте ані ламаного шеляга. Випалюйте ліси, чи що, але це не матиме ані найменшого значення. Ваша майбутня історія уже відбулася. У вашому розпорядженні два мільйони років, і не більше. Після закінчення цього терміну ваше поріддя загине, зникне, і слава Богу. Запам’ятайте: два мільйони років!

З юрби почулися роздратовані вигуки. Такі багатії, якими вони несподівано поробилися, не зобов’язані вислуховувати всілякі нісенітниці. Щоправда, можна впхати йому на чай один чи два листки, і нехай забирається звідсіля.

Але хвилюватися їм не довелося. Форд уже протискався до краю галявини і затримався тільки для того, щоб співчутливо похитати головою, коли побачив, що Номер Другий вже веде прицільний вогонь по найближчих деревах зі своєї зброї.

Він ще раз повернувся.

– Два