Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

з цієї історії, полягає у тому, що не можна жбурляти літери Н у кущі вовчої ягоди, та на жаль бувають обставини, коли цього не уникнути.

Як і решта справді вирішальних явищ життя, цей ланцюжок подій залишився поза увагою Форда Префекта і Артура Дента. Вони з сумом спостерігали, як один з аборигенів похмуро совав туди-сюди інші літери.

– Печерний сіромаха, – сказав Артур вголос.

– Вони не...

– Що ти кажеш?

– Та ні, це я так, – сказав Форд.

Дикун ревнув і стукнув кулаком по каменю.

– Даремно ми стільки часу на них витратили, правда? – сказав Артур.

– Ух ух ургх-хрю, – промимрив абориген і знову стукнув по каменю.

– Телефонні стерилізатори обігнали їх у розвитку.

– Ургх гру хру грух! – наполягав абориген і продовжував стукати по каменю.

– Чому він стукає по каменю? – здивувався Артур.

– Можливо, він бажає, щоб ти знову зіграв з ним у скребл, – висунув припущення Форд. – Він показує рукою на літери.

– Напевно знову склав своє вршжгрвюлвіюгв, бідолаха. Я сто разів повторював йому, що в слові йршжгрвюлвіюгв тільки одна літера “ж”.

Абориген знову стукнув по каменю.

Вони нахилилися над його спиною.

Очі полізли їм на лоба.

Серед безладно поскладаних літер сім камінців утворювали слова.

Вони повторили їх літера за літерою.

Ось які це були слова:

“Сорок два”.

– Грррюргх гух гух, – пояснив абориген.

Він розсердився і знову перемішав літери, а потім пішов бавитися під сусідніми деревами у гурті своїх колег.

Артур і Форд провели його поглядом. Потім перезирнулися.

– Я бачив ці слова чи мені тільки здалося? – запитали вони один одного.

– Так, – відповіли обидва.

– Сорок два, – промовив Артур.

– Сорок два – повторив Форд.

Артур підбіг до аборигенів.

– Що ви хочете нам сказати? – закричав він. – Що це означає?

Один з них перекинувся на спину, подриґав у повітрі ногами, знову перевернувся і заснув.

Інший вискочив на дерево і став кидати в Форда каштанами. Якщо вони і хотіли щось сказати, то зробили це вже раніше.

– Ти знаєш, що це означає, – сказав Форд.

– Не зовсім.

– Сорок два – це запропонована Глибокомудром відповідь на Одвічне Запитання.

– Розумію.

– А Земля – це комп’ютер, який спроектував і збудував Глибокомудр для того, щоб знайти запитання на Одвічну Відповідь.

– Нас запевняють, що це так.

– А органічне життя – частина комп’ютерних матриць.

– Якщо вірити твоїм словам.

– Я кажу правду. А це означає, що аборигени, ці мавпоподібні, є невід’ємною частиною комп’ютерної програми, а ми з тобою і голгафрінчани – ні.

– Однак печерні люди вимирають, а їхнє місце очевидно займуть голгафрінчани.

– Саме так. Отож ти розумієш, що це означає.

– Що?

– Відкрий очі, – порадив Форд Префект.

Артур озирнувся навколо себе.

– Планета потрапила в біду, – сказав він.

Форд глибоко замислився.

– І все-таки з цього щось повинно вийти, – нарешті сказав він, – адже Марвін сказав, що у хвилях, які випромінює твій мозок, він бачив зашифроване запитання.

– Але ж...

– Можливо, помилкове або просто перекручене. Воно може стати для нас розгадкою, якщо б нам вдалося його з’ясувати. Однак я не бачу такої можливості.

Вони якийсь час сиділи, повісивши носа. Артур смикав травинки, але зрештою, дійшов висновку, що не може глибоко зосередитися на цій справі.

Трава не могла допомогти йому нічим, дерева теж нічого не могли підказати, хвилеподібні пагорби котилися у далечінь, а майбутнє здавалося тунелем, який доведеться долати на чотирьох.

Форд побавився своїм Субефірним сенсоматиком. Той мовчав. Він зітхнув і відклав його.

Артур підняв із землі камінь з його саморобного набору для гри у скребл. Це була літера Н. Він зітхнув і поставив її у квадрат. Поруч уже стояла літера О. Разом НО. Поруч з ними він поклав ще кілька літер. Трапилося так, що це були Г, І та В. Як це не дивно, але слово, у яке вони склалися, повністю відображало його теперішнє ставлення до ситуації. Якийсь час він не зводив зі слова очей.

Адже він підібрав літери не навмисно. Поволі його мозок набирав обертів.

– Форде, – несподівано озвався він, – послухай, якщо це Запитання записане в хвилях, які випромінює мій мозок, але я цього не усвідомлюю, то, може, воно таїться десь у підсвідомості?

– Гадаю, що так.

– Повинен же існувати якийсь спосіб, щоб витягнути його на поверхню!

– Ти гадаєш?

– Так, впроваджуючи елемент випадковості, на який накладається інформація з підсвідомості.

– Як ти це уявляєш собі?

– Скажімо, можна вибирати літери наосліп з торбинки.

Форд підхопився на ноги.

– Геніально! – вигукнув він, витягнув з ранця рушник і, зав’язавши кілька вузликів, перетворив його на торбинку.

– Чисте божевілля, – сказав він, – абсолютне безглуздя. Але ми спробуємо, бо це геніальне безглуздя. Ну, давай, берися до роботи.

Сонце шанобливо сховалося за хмару. На землю впало кілька сумних крапель дощу.

Вони зібрали докупи усі літери і вкинули їх до торбини. Потім старанно перемішали.

– Гаразд, – скомандував Форд, – а тепер заплющуй очі і діставай по одній. Ну ж бо, швидше.

Артур заплющив очі і просунув руку у імпровізовану торбинку, наповнену камінцями з нашкрябаними на них літерами. Він поворушив їх пальцями, два з них витягнув і передав Фордові. Той поклав їх перед собою на землю.

– Щ, – оголосив Форд, – літери Щ і О... Що!

Він заморгав.

– Мені здається, виходить! – сказав він.

Артур дістав ще три.

– О, Т, Р... ОТР. А може, й не виходить нічого, – розчаровано сказав Форд.

– Ось тобі ще три.

– И, М, А... ОТРИМА... Боюся, що це не тримається купи.

Артур дістав з торбинки ще три камінці. Форд прилаштував їх також.

– Є, М, О,