Сергій Миколайович Поганий - Ялта. Ціна миру

багатьох століть британського державного будівництва були зруйновані, а Росія стала середземноморською державою і почала нависати над серцевою артерією імперії в Суеці»[219].

Московська угода однак заспокоїла побоювання Черчилля, принаймні щодо Середземномор’я. Греція була захищена, а в Югославії британці отримали 50 %. На одному з етапів переговорів Молотов запропонував, що якби Велика Британія погодилася на переважну роль Радянського Союзу на Балканах, то СРСР тримався б на відстані від Адріатичного узбережжя. Із британської точки зору, існували підстави для оптимізму: імперія продовжувала існувати у довоєнній конфігурації, її лінії зв’язку залишалися незмінними та безпечними. Доля решти Балкан не матиме безпосереднього впливу на Сполучене Королівство.

Черчилль не бачив іншого способу боротьби зі зростанням радянського впливу в Європі. У Східній Європі його хвилювала могутність радянських армій, у південній Європі — сила місцевих комуністичних партій, які продовжували отримувати вказівки з Москви, незважаючи на ліквідацію в травні 1943 р. (під тиском Заходу) Комуністичного Інтернаціоналу, штаб-квартири світового комуністичного руху, яку заснувала і контролювала Москва. Черчилль запевнив Рузвельта, що поінформує його про московські переговори, але американцям про відсоткову угоду так і не розповіли.

Такий вигляд мала ситуація відносно Балкан напередодні Ялти. Американців найбільше турбувала відданість Москви та Лондона ідеї сфер впливу. Шостого лютого 1945 р. Державний департамент телеграфував Стеттініусу свою позицію щодо статті, опублікованої у грудні в радянському зовнішньополітичному журналі «Війна і робітничий клас» під псевдонімом «Г. Малінін». Автор намагався примирити концепцію того, що він називав «зонами безпеки», з ідеєю міжнародної організації миру. «Малінін» критикував формування блоків, стверджуючи, що вони породжували війни. Він також виступав проти «сфер інтересу», оскільки вони передбачали домінування одних країн над іншими. Рішенням «Малініна» було встановлення «сфер безпеки» в рамках міжнародної світової організації. Він підтримував ідею дозволити британцям підписати угоди з Бельгією та Голландією, залишаючи за СРСР право укладати угоди з сусідами.

Статтю було перекладено англійською мовою і відправлено до Вашингтона, де вона розглядалася як потенційна загроза для майбутньої Організації Об’єднаних Націй. Експерти Державного департаменту не довіряли «сферам безпеки». Виявилося, що вони мали рацію. Автор, який ховався за псевдонімом «Малінін», був не ким іншим, як заступником радянського наркома закордонних справ Максимом Литвиновим. У меморандумі, надісланому Молотову й Андрію Вишинському в січні, Литвинов опирався на ідеї, висловлені в його опублікованій статті, використовуючи терміни «сфера впливу» і «сфера безпеки» як узаємозамінні[220].

Литвинов зробив головний внесок у радянське трактування сфер впливу в листопаді 1944 р. За кілька тижнів після укладення відсоткової угоди Черчилля і Сталіна він представив меморандум із пропозицією розділити Європу між СРСР і Великою Британією на дві сфери впливу. На план Литвинова, порівняно з планом Майського, менше вплинули візії світової комуністичної революції, а більше геополітичне мислення. Литвинов був єдиним послідовним прихильником тісної співпраці із західними союзниками під час та після війни. Пізніше деякі дослідники зовнішньої політики СРСР побачать у ньому і його ідеях альтернативу політиці холодної війни, яку врешті-решт прийняли радянці. Його незгода з напрямком радянської післявоєнної політики була відома на Заході, а його смерть за сумнівних обставин у грудні 1951 р. сприймалася як свідчення на користь такої інтерпретації. Проте доповідні записки Литвинова часів війни показують, що він був прихильником сфер впливу і мав дуже своєрідні погляди на повоєнну співпрацю[221].

Меморандум Литвинова відносив Швецію, Фінляндію, Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Румунію, всі Балкани, за винятком Греції, та Туреччину до радянської «сфери безпеки». Британська сфера мала включати Західну Європу, Данію, Німеччину, Австрію та Італію як нейтральну зону. Апетит Литвинова був більшим, ніж Майського десять місяців тому, адже він додав до попереднього списку вимог Швецію, Польщу, Угорщину та Туреччину. Це перевершило найгірші очікування Кеннана і могло б не на жарт перелякати Черчилля та Ідена. Литвинова безсумнівно надихали успіхи Червоної армії, яка до листопада 1944 р. захопила велику частину Польщі і вступила до Угорщини. Однак жодні радянські успіхи не могли пояснити претензій на Швецію та Туреччину, адже не існувало і планів уторгнення в ці країни, що залишалися нейтральними і не мали німецьких військ на своїй території.

Одинадцятого січня 1945 р., у рамках підготовки до Ялтинської конференції, Литвинов надіслав Молотову і Вишинському другу записку, яка повторювала основні положення його попередньої записки від листопада 1944 р. й опублікованої того ж року статті у «Війні і робітничому класі». Він стверджував, що в ідеалі радянська «сфера безпеки» включатиме Фінляндію, Норвегію, Швецію, Польщу, Угорщину, Чехословаччину, Румунію, Югославію, Болгарію та Туреччину. Литвинов очікував, що британці протистоятимуть включенню Югославії та Туреччини до радянської сфери. Він також вважав, що було б нерозумно обговорювати «сфери безпеки» з американцями, враховуючи негативне ставлення американських ЗМІ до цієї ідеї. «Особисто Рузвельт, як реаліст, — писав Литвинов, — можливо, усвідомлює неминучість сфер, зон і блоків, що виникають у Європі, але з огляду на громадську думку він не наважиться дати свою згоду в будь-якій формі»[222].

Як і пакт Молотова-Ріббентропа 1939 р., план Литвинова був пропозицією формально розділити Європу на дві частини, незалежно від волі держав, про які йшла мова і які довелося б примушувати силою в разі укладення угоди. Це був щонайменше дуже амбітний план, але він передбачав і певні обмеження, оскільки Литвинов не прагнув домінувати в Південній Європі. Радянці хотіли контролювати протоки, щоб перетворити Чорне море на внутрішнє озеро, а не для того, щоб панувати над Середземномор’ям. Греція посідала особливе місце в російській імперській уяві, з огляду на її православну спадщину та грецький проект імператриці Катерини II, яка мала на меті поширити російську імперську владу на Середземне море. Однак у ХХ столітті Греція ніколи не очолювала перелік російських та радянських геополітичних цілей. Ситуація щодо Румунії та Болгарії, котрі пропонували суходільний доступ до проток, була протилежною.

Молотов і Сталін послухали порад Литвинова й не докладали зусиль, щоб винести питання сфер впливу на порядок денний Ялтинської конференції. Хоч у Ялті було досить багато дискусій про Югославію і Туреччину, сфери впливу ніколи не обговорювалися відкрито. Американська делегація в Ялті не вважала б таку тему дискусії прийнятною. Єдиний американський посадовець, який був прихильним до ідеї поділу сфери впливів, Джордж Кеннан, перебував у Москві, оскільки Гарріман довірив йому ведення щоденних справ американського посольства за відсутності посла. На цей час він зміцнився у своєму переконанні, що радянці були налаштовані контролювати сферу впливу у Східній Європі. Він також дійшов висновку, що в інтересах Америки було погодитися на це. Він хотів поховати ідею Організації Об’єднаних Націй «якомога швидше і без галасу».

У листі до Чарльза Болена, який перебував тоді в Ялті, Кеннан писав:

Я усвідомлюю реалії цієї війни і той факт, що ми були занадто слабкими, щоб виграти її самостійно. Я визнаю, що воєнні зусилля Росії були майстерними та ефективними й повинні бути певною мірою винагороджені за рахунок інших народів Східної та Центральної Європи. Однак, попри це, я не розумію, чому ми маємо асоціюватися з цією політичною програмою, такою ворожою до інтересів Атлантичного співтовариства в цілому, настільки небезпечною для всього, що ми прагнемо зберегти в Європі. Чому ми не можемо досягнути гідного й остаточного компромісу — відверто розділити Європу на сфери впливу — відмежувати себе від російської сфери та відгородити росіян