Сергій Миколайович Поганий - Ялта. Ціна миру

від нас? Це було б найкраще, що ми могли б зробити для себе та наших друзів у Європі, і найбільш чесним підходом, за допомогою якого ми могли б відновити життя після війни на гідній і стабільній основі.

Болен вважав пропозиції Кеннана нереалістичними. «Демократія не може вести зовнішню політику такого штибу, — писав він своєму другові з Ялти. — Тільки тоталітарні держави можуть розробляти та провадити подібну політику». Він також не вважав, що офіційні міжнародні угоди спроможні припинити радянську експансію в Європі. «Або наші друзі захочуть обмежувати себе, або ж ні. Я припускаю, як говорять британці, що відповідь ще не очевидна. Що натомість очевидно, так це провідна роль, яку [Радянський] Союз відіграватиме у світі. Посваритися з ними легко, але ми завжди встигнемо це зробити»[223].

Листування між Кеннаном і Боленом відобразило глибину моральної дилеми, з якою західні делегації зіткнулися на Ялтинській конференції. Чи не краще було прийняти реальність радянського військового домінування у Східній Європі й відмежуватися політично і морально від того, що там робили радянці, чи, навпаки, треба було намагатися впливати на ситуацію, співпрацюючи з радянцями й тим самим, по суті, легітимуючи їхнє панування? Болен вважав, що можна було досягти більшого, утримуючи дружні стосунки з Радянським Союзом. Цей настрій панував у середовищі американської делегації у Ялті. Рузвельт і його сподвижники були готові заплатити морально-політичну ціну за продовження союзу з радянцями. Як і Болен, вони, напевно, вірили, що завжди буде час для здійснення інших варіантів.

Розділ 12

Битва за Польщу

«Пане Президенте, сьогодні доля багатьох народів знаходиться у ваших руках і в руках прем’єр-міністра Черчилля», — починався лист, телеграфований Рузвельтові до Ялти. Він був датований 3 лютого 1945 р. і підписаний прем’єр-міністром польського уряду в екзилі Томашем Арцішевським. Ніхто не знав точного дня початку конференції «Великої трійки», але Арцішевський попросив Державний департамент «невідкладно» передати листа президентові. Доленосні для його батьківщини рішення мали бути ухвалені найближчим часом, і він знав, що час працює проти нього. Арцішевський надіслав подібний лист також Черчиллеві.

Лідер лондонських поляків закликав західних керівників урятувати його державу. «Весь світ чекає, що ці важливі перемовини… зрештою закладуть підґрунтя для майбутнього миру — миру, який принесе народам свободу совісті та слова й забезпечить їм вільність від страху і нужди, — писав він, використовуючи таку милу серцю Рузвельта риторику Атлантичної хартії. — Я сподіваюся, що ці базові свободи також будуть надані нашій державі, яка рішуче боролася за їхню реалізацію пліч-о-пліч із великими американською та британською демократіями. Зокрема, я сподіваюся, ви не допустите жодних рішень, які можуть поставити під загрозу законні права Польщі або її незалежність, та не визнаєте ніяких доконаних фактів щодо Польщі». Це був лист союзника, який знав, що його країну от-от зрадять[224].

Усі три учасники конференції у Ялті вважали, що польське питання є найскладнішим з усього порядку денного. Дражливі геополітичні питання: відносини між великими потугами і малими державами, суперечність бачення світової організації з дотримання миру та практики сфер упливу, законність територіальних придбань — поставали в дискусії щодо Польщі й загрожували підірвати єдність Великого Альянсу.

У свою першу ніч у Воронцовському палаці Черчилль, сповнений енергії попри тривалий переліт і автомобільну мандрівку, допізна розмовляв з Іденом, своїм лікарем лордом Мораном та дочкою Сарою: «Якщо президент лишатиметься тут тільки п’ять днів, нам не варто гаяти час, — сказав він. — Потрібно почати з політичної частини нашої програми, зокрема з поляків. Зрештою, я не можу вказувати росіянам, як швидко їм просуватися на Сході. Сталін має усвідомити, що саме тих англійців, які прагнуть гарних стосунків із Росією, найбільше непокоїть Польща. Наші майбутні добрі відносини з союзником поставлені на карту. Ми не можемо погодитися з тим, що Польща стане лише маріонетковою державою Росії, де незгодних зі Сталіним людей знищуватимуть. Американці не мають жодного уявлення про глибину польської проблеми. На Мальті я нагадав їм про незалежність Польщі й отримав заперечення: «Але ж їй, вочевидь, нічого не загрожує».

Лорд Моран, який записав цю імпровізовану промову, зазначив, що Черчилль не вперше висловлював таку позицію: «Коли прем’єр починає говорити про поляків, я знаю, що буде далі. Я міг би виступити суфлером, якби він призабув частину тексту». Можливо, зауваження Черчилля про невігласів-американців і не було цілком помилковим, однак воно не було й до кінця справедливим. Іден і Стеттініус фактично домовилися про спільну стратегію щодо Польщі під час зустрічі на Мальті: Черчилль частково повторював те, що Іден написав йому після зустрічі. «Якщо росіяни продовжуватимуть свою нинішню політику, — писав Іден, — це лише нейтралізує зусилля всіх тих, хто прагне працювати з Росією»[225].

Доля Польщі була одним із небагатьох питань, щодо яких між Черчиллем і Рузвельтом існувало базове порозуміння. Для американців незалежна Польща виявилася серйозним випробуванням радянської доброї волі та необхідною гарантією здійснення їхньої мрії про Організацію Об’єднаних Націй. Для британців незалежність Польщі була одночасно і питанням величезного символічного значення, оскільки вони вступили у Другу світову війну на захист Польщі, і останнім сподіванням стримати радянську експансію у Східній Європі. Західні союзники були налаштовані обговорювати Польщу в Ялті, а от радянці цього уникали. Четвертого лютого, коли Іден під час передконференційної зустрічі з Молотовим запропонував поставити питання Польщі на порядок денний, Молотов відповів, що краще поляків облишити.

Радянці прагнули зберегти територіальні надбання, гарантовані Пактом Молотова-Ріббентропа, який передав українські та білоруські провінції Польщі Радянському Союзу. Вони також хотіли контролювати польський уряд. Литвинов у своїй січневій записці, яка формулювала радянську зовнішню політику та її цілі, підкреслено не включив Польщу до переліку країн, чию долю радянці мали б вирішувати спільно із західними союзниками. Це не означало, що він не був ознайомлений із британською та американською позиціями; найімовірніше, майбутнє Польщі у Кремлі вже вирішили — вона перебуватиме під щільним радянським контролем. Будь-які розмови про радянську сферу впливу не матимуть сенсу, якщо найбільша країна, що межує з СРСР, не буде частиною цієї зони[226].

«Я приїхав здалеку, а отже, маю перевагу відстороненого погляду на проблему», — заявив Рузвельт Сталіну та Черчиллю після обіду 6 лютого. Відкриваючи дискусію щодо Польщі, він прагнув укріпити свій авторитет неупередженого спостерігача та незацікавленого судді. Доля Польщі була першим пунктом на порядку денному Британії, але «Велика трійка» звернулася до неї лише після того, як вона обговорила Німеччину й Організацію Об’єднаних Націй, головні пункти радянської та американської програм. «Польська проблема» складалась із двох частин: кордони майбутньої польської держави та склад її уряду.

Рузвельт розпочав свій виклад із кордонів. Згідно із записами Чарльза Болена, він сказав, «що в Тегерані він заявив, що вважає американський народ у цілому прихильним до визначення східного кордону Польщі по лінії Керзона, але йому здавалося, що якщо радянський уряд розгляне поступку щодо Львова та нафтових родовищ на Львівщині, то це матиме дуже сприятливі наслідки». На карту було поставлено майбутнє міста Львова, переважно польського (а до війни і єврейського) анклаву в загалом населеному українцями регіоні, та нафтових родовищ поблизу Дрогобича. Рузвельт закликав Сталіна провести радянсько-польський кордон таким чином, щоб залишити