Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

не мав бути повішеним моїми руками, я відчував шалене задоволення, можливо, навіть подвійне, тому що ніхто не міг звинуватити мене в цьому.

Все відбулося швидко, суди по всій країні могли позаздрити нашій оперативності в переслідуванні, засудженні та виконанні смертного вироку. Ніхто не витрачав зайвих хвилин на виступи адвокатів, у всіх докази були в голові, а вирок уже давно винесено. Марна трата часу, треба було вбити людину і йти додому вечеряти.

Мотузка вже пішла на гілку, майстерно накинута Казіком. Козловський ще ефективніше схопив її кінець і згорнув петлю, переконавшись, що вона добре рухається, що він перевірив кількома рухами вгору-вниз. Добре зроблена робота, ніби сказав він, киваючи решті. Хтось поставив великий пеньок для рубання дров, принесений з сусіднього двору, і місце страти було готове.

Я дивився на Янека і Бернарда, вони мовчки спостерігали за всім цим, бо що їм було робити, їх було лише двоє проти кількох десятків людей, які мали власну ідею вирішення проблеми і сумлінно її реалізовували.

Коли я глянув на шибеницю, Анджеєк вже стояв на пеньку, ноги в нього були зв'язані в кісточках зеленим шарфом, і не знаю, чим вони зв'язали йому руки за спиною, я не міг бачити з того місця, де я стояв. Казік накинув петлю на шию, ретельно перевіряючи, чи добре вона сидить і чи не впирається в комір пальта, ніби батько, що відправляє сина кататися на санчатах і зав’язує йому на шиї шарф, зроблений бабусею.

Я думав, чи хтось спробує виступити, можливо, зачитає вирок чи навіть дозволить хлопцю щось сказати, але ні, я чув лише його ридання. Анджеєк стояв на пеньку, як пам'ятник усім нещастям цього світу, доки Казік, нарешті, не вдарив пеньок ногою, і ясен здригнувся під вагою повішеного, який гойдався на мотузці, засипаючи тих, хто стояв під ним, снігом, що падав з гілок.

Анджеєк тріпотів, як риба на воді, і, як і вона, багато не говорив. По ночі розходилося лише харчання, але воно ставало все тихішим і слабшим, поки нарешті не припинилося, а тіло й дерево перестали вібрувати.

Тієї ночі Мара могла пити скільки завгодно з чаші страждань. Спраглий справедливості натовп був нагодований.

Хлопець висів, мов мішок, наповнений провиною.

Чи відчував я докори сумління? Кажуть, у злих людей його немає, тому злі вчинки не заважають їм спати, але це неправда. Я відчував, що ми зробили щось добре, а в таких випадках совість спокійно спить.

 

РОЗДІЛ 28

Жалість

Рік 2023

 

Комісар у відставці Ян Ришь обмахувався газетою, яку щойно взяв зі столу, сподіваючись, що ця чинність його трохи охолодить. Сьогодні він не відчував себе найкращим чином, а літо вирішило побити історичний рекорд температури в Єлєній Гурі. За даними місцевого радіо, на Снєжці було двадцять п’ять і дві десятих градуса за Цельсієм, і цей рекорд був  встановлений 2 серпня 1982 року. Через два роки після зими століття.

– Сорок три рази, – сказав він, продовжуючи обмахувати газетою.

– Що? – запитав комісар Кшиштоф Подима.

– З тієї ночі я рахував кожного брелока, якого знаходив на службі, або ж до якого мене викликали. Повішених було рівно сорок троє. Чоловіки, жінки, навіть дитина. Разом з Анджейком — сорок чотири.

– Сорок чотири, – сказав підкомісар Лукаш Сукєннік. – "А життя його — праця тяжка, і титул його — народ народів"[20].

– Я не дуже звертаю увагу на цифри, – відповів Ришь. – Ми вже говорили про це, про всю цю віру в гороскопи, пророцтва і ворожіння. Я не рахував утоплених, розстріляних, спалених чи зарізаних, тільки повішених, і ніхто з них не справив на мене такого враження, як Анджєєк, навіть та дитина.

– Перший раз запам’ятовується найкраще, – сказав Подима. – Свого дебютного брелока я теж не забуду. Це був священик, який повісився на дзвіниці своєї церкви. Синя шия так виразно виділялася з коміра, що й донині, коли бачу будь-якого священнослужителя, згадую його.

Ян Ришь кивнув і відклав газету, тим самим припинивши боротьбу з убивчою спекою. Подивився на молодших колег, сів за стіл і протягнув руку за пляшкою мінеральної води.

– Дитина як дитина, – сказав він, зробивши кілька ковтків прямо з пляшки. – Я бачив і гірше. Цей хлопець був синім і застиглим. Ми навіть задавалися питанням, чи стало причиною смерті переохолодження, але потім патологоанатом виключив цю можливість і чітко поставив діагноз: удушення, а точніше повішення. Поранення шиї свідчило, що він трохи борсався, але ви знаєте, що коли людина зробить "хоп", допомоги немає.

– Ви виключили участь третіх осіб? – спитав Подима.

– Так.

Сукєнник поліз у портфель і дістав кілька роздрукованих аркушів паперу, а потім передав їх своєму напарнику, а той передав їх відставному комісарові.

– Яцек Павліковський, – сказав Подима. – У тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятому молодий лікар-практик, а сьогодні професор Вроцлавського медичного університету. Він написав багато наукових праць, і одна з них є обов'язковим матеріалом для студентів, вона стосується слідів, знайдених на тілах повішених, що вказує на можливу причетність третіх осіб. Він присвятив цілий підрозділ справі Анджея Кмєціка, якого в селищі називали Анджєєк. Він чітко написав, що у померлого були садна на зап’ястях, що міліція проігнорувала, незважаючи на те, що це було внесено до висновку патологоанатома.

– Нічого не проігнорували, – відразу відповів Ришь.

– Як пояснити ці садна? – наполягав Подима.

Ян Ришь дивився на комісара з "Архіву Х" із вдячністю та захопленням. Видно було, що молодший колега його вразив, а всі знають, що літнього міліціонера непросто чимось здивувати.

– Вперше мушу визнати, – сказав він, – що ваша репутація навіть трохи не перебільшена. Я ніколи не чув про таку людину, таку інформацію, мабуть, нелегко і знайти.

– Наша робота в основному пов’язана з архівами та отриманням інформації, якої не було на момент скоєння злочину, – не без нотки гордості в голосі відповів Подима. – Дисертація була опублікована десять років тому. Багато чого дає повторний допит та опитування свідків. Це останній етап нашої роботи, спершу ми маємо пройти шлях слідчих, які тоді були залучені до справи, пізнати її повністю, заново прокласти шляхи, якими вони йшли, знайти ті, якими вони йти не хотіли, або ж пропустили.

– А за настільки вже старі справи беремося рідко, – додав Сукєнник. – Більшість людей, причетних до подій сорокарічної давності, просто мертві. Але якщо ми до них добираємося, вони все прекрасно пам'ятають, хоча