Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

Це Арія? Здається, говорить жінка... але я не можу бути в цьому впевнена. Почувся ще якийсь рух. Здається, був ще хтось четвертий.

Серце гулко стукає в грудях. Я хочу покликати на допомогу Хейяна. Адже тоді вночі, коли я намагалася втекти, він пройшов крізь Грань і знайшов мене. Я не знаю, як це працює, але ж він прийде, якщо я покличу? Сумніваюся. Він нізащо не почує мене. Він вважає, що я перебуваю в його замку, у безпеці.

І все ж, ця думка не дає мені спокою.

Певно, Ріанна до цього часу вже має виявити мою пропажу. Я впевнена, вона негайно почне пошуки. Або... не почне? Чи може статися таке, що я розучилася відчувати людей, і крихку злагоду, що запанувала між нами, сплутала з чимось іншим? Упевнена, що це не так. Але якщо я помиляюся, то у мене і зовсім немає шансів врятуватися. Метушня, яку я чую вдалині, мабуть, означає, що вона веде до мене лицарів. Мені потрібно тільки протриматися і чинити достатній опір, щоб викрадачі не змогли потягти мене занадто далеко.

Дві кістляві руки боляче хапають мене, піднімаючи вгору. Я чую дзижчання могутніх крил. Мій шлунок опускається грудкою, коли я на мить опиняюся в невагомості.

Невже ми летимо?

Розплющую очі і бачу повітря, що вібрує від помахів крил. Я розумію, що якщо тварюка відлетить разом зі мною, навряд чи мене зможуть знайти.  Я роблю глибокий вдих і уявляю, що перетворюю кам'яну кладку стіни, уздовж якої ми летимо, на м'який мох; дерев'яні віконниці та залізні гаки, на яких висять ковані ліхтарі, - на гнучкі ліани.

Я маю зробити щось, щоб урятувати себе.

Зараз або ніколи.

Я широко розкриваю очі й дивлюся в обличчя рогатої людини. А йому не так уже й легко летіти разом зі мною! Він ще не зрозумів, що я при свідомості, а зайнятий тим, що намагається подолати силу тяжіння і піднятися якомога вище. Мене дивує, наскільки людським виглядає його обличчя, незважаючи на крила і роги. Але досить відволікатися! Не до цього!

У цей момент ми пролітаємо повз вікно на рівні вже другого поверху. Кований гак біля карниза раптом оживає, перетворюється на товсту ліану і клацає в повітрі, наче батіг, розсікаючи одне крило викрадача. Той шипить і кидає мене від несподіванки. Час завмирає, коли він опускає очі й зустрічається зі мною поглядом. З його вуст вириваються шипіння і прокляття.

А я розумію, що навіть якщо мені і вдалося вислизнути з лап цього чудовиська, то я цілком можу загинути, впавши на бруківку. Останні краплі моєї все ще слабкої магії йдуть на те, щоб перетворити кам'яні кругляки бруківки на м'який мох.

Приземлення виявилося не таким вже й м'яким. До того ж, рогате створіння приземлилося всього за кілька кроків від мене, і тепер, виставивши вперед гачкуваті довгі пальці, йде до мене. Одне його крило розсікає повітря, інше - безформною ганчіркою волочиться по землі. Ноги чудовиська грузнуть, потопають у моху, і це дало мені час згадати про ще одну можливість, про ще одного друга...

Піднісши тремтячі пальці до губ, я пронизливо свищу.

- Шрам, миленький, до мене! - у відчаї кричу я.

У той момент, як викрадач кидається на мене, я бачу, як повітря між нами мерехтить, ущільнюється. Білою тінню з нізвідки вистрибує вовк.

Він видає звук, що не має нічого спільного з гарчанням простого звіра. Здається, що це гуркочуть скелі, що обвалюються.  Викрадач ледь встигає зреагувати, як Шрам наздоганяє його. Він впивається зубами в уціліле крило чоловіка, чується страшний хрускіт плоті, що рветься, нестямний крик агонії.

Я відповзаю вбік доти, доки не впираюся спиною в одну з похмурих стін будівлі. Якийсь час мені здається, що від викрадача залишаться лише ріжки та ніжки. Але, ні. У той момент, коли біля входу в провулок з'явилася Ріанна на чолі загону ельфійських лицарів, Шрам завмирає, затиснувши в зубах худорляву ногу верескливого створіння. І тільки за мить, коли до моєї шиї притуляється крижане гостре лезо кинджала, я розумію, що ще не все скінчилося.

- Зімкнеш щелепи, і я вб'ю її,- бурмоче громила. Той самий, який і викрав мене серед білого дня.

Я перестаю дихати. Ріанна владним жестом зупиняє загін воїнів і завмирає сама. Не ворушиться і Шрам, прядучи вухами.

Людина-бабка піднімає руки, переплітає пальці й обрушує на голову Шрама якесь заклинання. Вовк падає на землю, і тільки груди, що ледь здіймаються, свідчать про те, що він усе ще живий.

Чоловік, який утримує мене, важко дихає.  Я відчуваю, який він наляканий і напружений.

- Майстре, ми загинемо, - бурмоче він. - Дозвольте, я вб'ю її.

- Убивши її, ти приречеш на загибель усіх нас, дурню. Давай її сюди, - хрипить людина-бабка і тягне до мене руки.

Я не можу відвести погляду від його спотвореного злістю зморшкуватого обличчя. У той момент, коли його очі збільшуються, ледь не вивалюючись з орбіт, коли повітря остигає, а на кам'яних стінах з'являється крижана паморозь, чую довгоочікуваний голос Хейяна:

- Хто насмілився?!!!

***

Дивне створіння, людина-бабка