Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

29

Хоч би як було нам добре, але настав час повертатися до замку. Ми пробираємося крізь людський потік на вулицю. При світлі дня Руар здається зовсім іншим: галасливим, метушливим, яскравим і живим. Ельфи метушаться, перед крамницями вишикувалися візки: люди продають усе - від їжі, коштовностей і до підозрілого зілля, від одного вигляду якого в мене морщиться ніс.

Я намагаюся уявити собі Хейяна, який малює вогнем у небі, його спритні руки, що керують магією з майстерністю художника на полотні. Ріанна йде на крок попереду, розчищаючи мені шлях, і раз у раз дивиться вгору, наче теж бачить сяючі мазки. В її очах - захоплення. Від цього в мене скручує живіт, але я вже вкотре старанно ігнорую це відчуття.

Потрібно прогнати геть так яскраво намальовану картину свята. Я ніколи не буду головною героїнею ельфійських обрядів, не побачу Хейяна, що творить у небі магію.  Просто тому, що якщо залишуся в Середзем'ї до того часу, вже ніколи не зможу повернутися у свій світ.

Із цими думками зникає безтурботний настрій. Але на короткий час цей світ здався мені не таким уже й поганим. Я їла смачну їжу і сміялася з подругою. Ми насолоджувалися прекрасною весняною погодою і навколишньою метушнею міста.

Це були години випадкового щастя. Короткий натяк на те, яким могло б бути моє життя... а може, і мало б бути, якби я була готова до цього від самого початку. Якби я приїхала сюди, мріючи стати королевою, я б не витрачала свій час на пошуки способу розірвати це коло. Натомість, я б шукала способи побудувати нові стосунки і насолоджуватися ними. Мабуть, уперше я подумала - а чи права я, наполягаючи на своєму?

Зітхнувши, я повертаюся поглядом до темного отвору тунелю, що веде через річку Вільє.

Переводжу погляд на Ріанну, яка бадьоро крокує попереду.

Скосила очі в бік темного провулка, бо щось кинулося мені в очі.

Зупинилася, від подиву відкривши рот. 

Там, у глибині провулка між двома кособокими будівлями, стоїть Арія. Вона розмовляє, раз у раз насторожено озираючись на всі боки, з невисокою істотою, у якої на верхівці ростуть два роги, а за спиною - стрекозині крила. Я бачу, як рогата людина передає Арії невеликий мішечок.

І раптом... її очі зустрічаються з моїми. Вона завмирає, а я швидко відходжу вбік, поспішаючи наздогнати Ріанну.

- З тобою все гаразд? - запитує, коли я порівнялася з нею.

- Так, усе гаразд.

Я легенько поплескую по шапці, перевіряючи, чи надійно вона приховує мої зовсім не ельфійські вуха. Мабуть, я даремно так злякалася. Не може бути, щоб вона помітила мене в цьому безглуздому вбранні, вірно?

- Просто я побачила щось дивне. Але для мене тут багато чого здається дивним.

Я вимучено посміхаюся, а Ріанна усміхається і співчутливо поплескує мене по руці.

- Скоро ми повернемося до замку, - вона киває на вежі, що видніються попереду, - він, принаймні, тобі вже трохи знайомий...

Намагаючись ухилитися від хлопчиська, що мчить назустріч мені, я повертаюся боком і на мить зупиняюся. Цього виявилося достатньо, щоб відстати від Рі на кілька кроків.

Не встигаю я рушити з місця, як чиясь рука затискає мені рота.  У ніс потрапляє запах чогось гострого й в'яжучого, і я інстинктивно затримую дихання.

Але вже надто пізно. Усе ж, я встигла ковтнути отруєне повітря. М'язи починають німіти, а картинка перед очима розпливається. Я вперто відмовляюся зробити наступний вдих, навіть коли легені починають горіти від нестачі повітря. Мені погано, у мене паморочиться в голові, але якщо я вдихну ще, то зовсім втрачу свідомість.

Мене тягнуть в один із багатьох вузьких провулків, і я з жахом розумію, що швидко втрачаю Ріанну з поля зору.

Я навіть не можу закричати, тільки намагаюся віддерти огидну руку, що утримує мене, навіть на дотик, марно б'ю в повітрі ногами.

Сонячне світло тьмяніє, миготять тіні. Незабаром переді мною виникає неясний силует. Я розрізняю гострі, закручені роги, різкі й огидні риси обличчя, крила, що неприродно стирчать з-за спини.

Це та істота, яку я бачила з Арією.

 - Сам її тримай, вона ще не спить, - гарчить той, що несе мене.

Я з останніх сил борюся з бажанням вдихнути хоч ковток повітря. Мої легені болять, і я розумію невідворотність того, що незабаром мені доведеться вдихнути. І тоді я втрачу свідомість...

Намагаючись зробити це якомога натуральніше, я заплющую очі, розслабляю м'язи, змушую тіло мляво повиснути. Сподіваюся, якщо вони вирішать, що я знепритомніла, то приберуть отруту, що труїть мене.

Хейян казав, що в цьому світі в мене є вороги. Чому тільки я не послухала його? Чому не поставилася до цього серйозніше?

Викрадачі завмирають, коли вдалині почулися крики. Темрява затуманює мою свідомість, скоро я і зовсім її втрачу.

І все ж, коли мені здається, що я ось-ось програю цю битву, отруєну долоню прибирають. Я борюся з бажанням жадібно вдихнути свіже повітря, але дихаю повільно, щоб не наполохати створінь, які напали на мене.

- Іди й відволікай їх, - чую скрипучий голос. - Я поки сховаю її.

- У тебе нічого не готово до ритуалу, - шипить інший голос, настільки тихий, що я ледь чую слова.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍