Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

час такий, коли по-справжньому тільки починається служба. Зачекай-но, друже! будемо й ми полковником, а може, як Бог дасть, і чим-небудь і значнішим. Заведемо й ми собі репутацію ще й кращу, як у тебе. Що ж це ти вбив собі в голову, ніби, крім тебе, зовсім уже й немає порядної людини. Дай-но мені ручевського фрака[128], пошитого по моді, та нехай би я вив’язав собі такого, як ти, галстука, — ти не годен тоді й в слід мені ступити. Достатків нема — от біда!

Листопада 8.

Був у театрі. Грали руського дурня Філатку. Дуже сміявся. Був ще якийсь водевіль з кумедними віршиками про стряпчих, особливо про одного колезького реєстратора, дуже вільно написані, так що я дивувався, як пропустила цензура, а про купців прямо кажуть, що вони обманюють народ і що синки їхні бешкетують та лізуть у дворяни. Про журналістів теж дуже кумедний куплет: що вони люблять усе лаяти і що автор просить у публіки захисту. Дуже забавні п’єси пишуть тепер сочинителі. Я люблю бувати в театрі. Аби тільки копійка завелася в кишені — ніяк не втерпиш, щоб не піти. А от із нашого брата чиновників є такі свині: нізащо не піде, мужик, до театру; хіба даси йому— квиток даром. Співала одна співачка дуже гарно. Я згадав про ту… ех, канальство!.. нічого, нічого… мовчу.

Листопада 9.

О восьмій годині вирушив до департаменту. Начальник відділу удав, ніби він не помітив мого приходу. Я теж із свого боку, — ніби нічого поміж нами і не було. Переглядав та звіряв папери. Вийшов о четвертій годині. Проходив повз директорову квартиру, але нікого не було видно. По обіді здебільшого лежав на ліжку.

Листопада 11.

Сьогодні сидів у кабінеті нашого директора, загострив для нього двадцять три пера і для її, ой! ой!.. для її превосходительства четверо пер. Він дуже любить, щоб стояло багато пер. У! мудра десь-то голова! Усе мовчить, а в голові, я думаю, все розмірковує. Хотілося б мені знати, про що він найбільше думає; що там снується в тій голові. Хотів би я придивитись ближче до життя того панства, до всіх отих еківоків та придворних штук, як вони, що вони роблять у своєму колі — от про що хотів би я дізнатись! Я кілька разів думав почати розмову з його превосходительством, тільки, чорт забери, ніяк не слухається язик: скажеш тільки холодно чи тепло надворі, а більше нізащо нічого не вимовиш. Хотів би я заглянути до вітальні, куди бачиш тільки іноді розчинені двері, за вітальнею ще в одну кімнату. Ех, як там пишно прибрано! Які дзеркала та фарфори. Хотілось би заглянути туди, на ту половину, де її превосходительство, — от куди б мені хотілось! до будуару, як то там стоять усі ці баночки, пляшечки, квіти такі, що й дихнути на них страшно, як лежить там розкидане вбрання її, більше схоже на повітря, аніж на вбрання. Хотілось би заглянути в опочивальню… там, я думаю, дива, там, я думаю, рай, якого й на небесах немає. Глянути б на той стільчик, що на нього ставить вона, встаючи з постелі, свою ніжку, як надівається на ту ніжку біла, мов сніг, панчішка… ай! ай! ай! нічого… нічого… мовчу.

Сьогодні, одначе, мене ніби світлом осіяло: я згадав про розмову двох собачат, яку чув на Невському проспекті. «Добре, — подумав я сам собі, — я тепер про все дізнаюсь. Треба захопити листування, що його вели поміж собою ті паскудні собачата. Звідти я, певне, про дещо довідаюся». Правду кажучи, я навіть одного разу був підкликав до себе Меджі і сказав: «Слухай-но, Меджі, от ми тепер самі, я, коли хочеш, і двері замкну, отже, ніхто нас не буде бачити, розкажи мені все, що ти знаєш про панночку, що вона, і як? Я забожуся перед тобою, що нікому не розповім». Та хитре собача підібгало під себе хвоста, скоцюрбилось удвоє і вийшло тихесенько в двері, мовби нічого не чуло. Я давно мав підозру, що собака далеко розумніший за людину; я був навіть певний, що він може говорити, та що є в ньому тільки якась упертість. Він чудовий політик: все помічає, кожен людський крок. Ні, що б там не було, я взавтра ж вирушаю у дім Звєркова, допитаю Фідель і, коли пощастить, перехоплю всі листи, які писала до неї Меджі.

Листопада 12.

О другій годині після півдня вирушив, маючи на меті доконче побачити Фідель та допитати її. Я не терплю капусти, якою так і тхне зі всіх роздрібних крамниць на Міщанській; до того ж з-під воріт кожного дому несе таким пеклом, що я, затуливши носа, біг навзаводи. Та й негідні ремісники напускають із своїх майстерень стільки кіптяви та диму, що благородній людині нема ніякої змоги тут проходжатися. Коли я вибрався на шостий поверх і задзвонив у дзвіночок, вийшла дівчина, не зовсім погана з себе, трохи у ластовинні. Я впізнав її. То була та сама, що йшла разом із старенькою. Вона трошки зашарілася, і я зразу зметикував: тобі, голубонько, заміж хочеться. «Чого вам треба?» — сказала вона. «Мені треба поговорити з вашим собачам». Дівчина була дурна! я зразу побачив, що дурна! Собача підбігло на той час, гавкаючи; я хотів його вхопити, та паскудне трохи не вхопило мене зубами за ніс. Я побачив, проте, в кутку його козуб. Е, цього-от мені й треба! Я підійшов до нього, перетрусив солому в дерев’яній коробці і, на превелику радість собі, дістав невеличкий жмут маленьких папірців. Паскудне собача, побачивши таке, спершу вкусило мене за литку, а тоді, як донюхалось, що я забрав папери, почало вищати та лащитись, але я сказав: «Ні, голубонько, прощавай!» — і кинувся навтікача. Дівчина, мабуть, подумала, що я божевільний, бо злякалася страшенно. Прийшовши додому, я хотів був зразу взятися до роботи і розсортувати ті листи, бо при свічках трохи недобачаю. Але Мавра заходилася мити підлогу. Ці дурні чухонки завжди не до речі охайні. І через те я пішов проходитесь та обмірковувати цю подію. Аж тепер дізнаюсь я нарешті про всі діла, помисли, всі ті пружини і дійду, нарешті, до всього. Ці листи все мені відкриють. Собаки народ розумний, вони знають усі політичні взаємини і через те буде там, певне, все: портрет та всі діла