М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

СЦЕНА ДРУГА

Минуло дві години, а мене й досі трусило. Ми сиділи вервечкою попід стіною в коридорі третього поверху, де було, м’яко кажучи, дуже тепло. Мені дали ковдру й сухі джинси, але нагоди прийняти душ не було. А ще гірше за невідступну холоднечу було відчуття, що озерна вода й Річардова кров всоталися в мою шкіру, що вони палять мене, що роз’їдають кожен сантиметр мого тіла. Філіппа, яка сиділа ліворуч так близько, що мені було аж трохи ніяково, раптом, навіть не глянувши на мене, легенько, майже невагомо поклала руку на мій зап’ясток — на внутрішній його бік. Вона, Джеймс, Александр і Рен уже дали свідчення. Мередіт саме була в кабінеті, її допитували, а я в якомусь кататонічному ступорі чекав, коли прийде моя черга.

Двері прочинилися з важким шурхотом, і на порозі з’явилася Мередіт. Я намарно намагався перехопити її погляд, аж тоді почув голос Голіншеда:

— Містере Марксе!

Рука Філіппи зісковзнула з моєї. Я звівся й рушив до дверей — уривчастою механічною ходою Бляшаного Лісоруба. Зупинившись на порозі, я знову озирнувся на однокурсників. Ті сиділи, відвернувшись, дивлячись куди завгодно, тільки не на мене... всі, за винятком Александра, який ледь помітно мені кивнув. Я опустив голову й увійшов до кімнати.

Вона виявилася більшою, ніж я очікував, — схожа на галерею, але з низькою стелею і не така світла. Вікна виходили на довгу під’їзну алею Холлу, велична кована брама там, удалині, здавалася гострими чорними смугами. Коли за спиною гучно грюкнули двері, я здригнувся. У кімнаті було четверо. Фредерік стояв у кутку біля вікна; Голіншед, тицьнувшись підборіддям у груди, прихилився до величезного столу з лев’ячими пазуристими лапами замість ніжок; Ґвендолін сиділа за столом, сперши голову на руки. А ще тут був молодший за них усіх чоловік із широкими плечима й рудуватим волоссям, вбраний у брунатну куртку-бомбер та сорочку з краваткою. Я краєм ока бачив його в Замку, перш ніж нас усіх зігнали до Холлу.

— Доброго ранку, Олівере.

Він простягнув мені руку, і я потиснув її холодними вологими пальцями, усвідомлюючи, що, мабуть, виглядаю трохи кумедно в цій битій міллю ковдрі, яка звисає в мене з плечей, наче мантія скинутого з трону короля.

— Це детектив Колборн, — промовив Голіншед. Він глянув на мене понад скельцями окулярів, обличчя його було суворим, майже безжальним. — Він поставить вам кілька запитань про Річарда.

Ґвендолін тихо схлипнула й затиснула рота долонею.

— Гаразд, — сказав я. Здавалося, замість язика в мене наждак.

— Не хвилюйтеся, — промовив Колборн, і в голові в мене раптом прокотився луною той самий істеричний сміх, що й дві години тому. — Мені просто треба, щоб ви розповіли, що саме сталося, а якщо не пригадуєте чогось, то так і кажіть, що не пам’ятаєте. Краще ніякої інформації, ніж хибна.

— Гаразд.

— Може, сядете? Так нам буде простіше.

Він жестом указав на стілець у мене за спиною. Ще один стояв біля Голіншедового столу, розвернутий до мене. Порожній.

Я опустився на стілець, міркуючи, чи, бува, він не зникне в повітрі, перш ніж я на нього сяду, і чи не опинюся на підлозі. Тієї миті ніщо довкола не здавалося надійним і міцним — навіть меблі. Колборн сів навпроти мене на інший стілець і запхав руку до кишені. Він витяг маленький чорний диктофон і поклав його собі за спину, на край Голіншедового столу. Гаджет уже був увімкнений, мені підморгував маленький червоний вогник.

— Не заперечуєте, якщо я записуватиму нашу розмову? — спитав Колборн доволі чемно, але я знав, що відмовитися не можна. — Якщо не буде потреби конспектувати все почуте в нотатнику, я зможу повністю зосередитися на вашій розповіді.

Я кивнув і поправив ковдру. Гідність зараз нічого не важила, і до того ж я просто не знав, куди подіти руки.

Колборн подався вперед і почав:

— Отже, Олівере... Можна звертатися до вас просто на ім’я?

— Так, звісно.

— Отже, ви — студент четвертого курсу театрального факультету.

Я не знав, чи чекають від мене відповіді, тому озвався з крихітним запізненням.

— Так.

Колборн, здавалося, цього не помітив, натомість перейшов до наступного не-запитання.

— Декан Голіншед сказав мені, що ви з Огайо.

— Так, — знову із запізненням кивнув я.

— Скучили за домівкою? — спитав він, і я відчув щось дуже схоже на полегшення.

— Ні, — я міг би відповісти, що домівкою для мене став Деллекер, але мені не хотілося казати більше, ніж було потрібно.

КОЛБОРН: Ви з великого міста?

Я: Мабуть, можна сказати, що із середнього. З більшого за Броудвотер.

КОЛБОРН: У школі грали в театрі?

Я: Так.

КОЛБОРН: Подобалося? Як воно все було?

Я: Нормально. Не так, як тут.

КОЛБОРН: Бо тут..?

Я: Краще.

КОЛБОРН: У вас близькі стосунки? Я маю на увазі, у вас шістьох?

Це прозвучало незвично. Нас завжди було семеро.

— Наче в братів і сестер, — сказав я і негайно пошкодував про це, чекаючи, коли ж тепер прозвучить слово «суперництво».

— Ви живете в одній кімнаті з Джеймсом Ферроу, — тихіше продовжував Колборн. — Ви провели минулу ніч саме в ній?

Я кивнув — боявся, що голос зірветься, а тому не наважувався заговорити. Ми вирішили, що Джеймс підтвердить мої слова. Те, що якийсь п’яний першокурсник бачив мене на сходах із Мередіт, геть не означало, що ми