М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— О котрій ви лягли? — спитав Колборн.

— О другій... Чи о пів на третю... Десь так, мабуть.

— Гаразд. Розкажіть мені, що відбувалося на тій вашій вечірці. І якомога докладніше.

Я перевів погляд із Колборна на Фредеріка, потім на Голіншеда. Ґвендолін сиділа, втупившись у стільницю, її волосся здавалося якимось млявим, геть неживим.

— Неправильних відповідей тут немає, — додав Колборн. Його голос був ледь хрипкуватим, тому детектив здавався старшим, ніж насправді.

— Так, звісно. Перепрошую... — я міцніше стиснув ковдру. Чому ж ці кляті долоні такі вологі?.. — Отже... Ми з Джеймсом і Александром вийшли з ДИМу, коли вже минуло о пів на одинадцяту. Не квапилися, тому, мабуть, до Замку потрапили десь близько одинадцятої. Взяли собі випити, а потім загубили один одного в натовпі. Я просто... ну, тинявся там якийсь час... Хтось мені сказав, що Річард нагорі, пиячить самотою.

— Не знаєте, бува, чому він не спілкувався з іншими? — спитав Колборн.

— Та, власне, ні, — похитав я головою. — Я подумав, що він спуститься, коли сам захоче.

Колборн кивнув.

— Продовжуйте.

Я глянув у вікно на довгу звивисту дорогу, що вела геть із Деллекера й зникала в сірій габі.

— Я вийшов надвір. Побалакав із Рен. Потім із Джеймсом. А тоді... тоді ми почули... наче якийсь шум, ну, тобто в будинку... Пішли глянути, що там відбувається. На той час ми з Джеймсом залишилися вдвох. Куди поділася Рен, не знаю.

— І ви тоді були на подвір’ї, так?

— Так.

— Коли ви повернулися до приміщення, що саме там відбувалося?

Я посовався на стільці. Два різні спомини намагалися визначити, який із них візьме гору: те, як усе було насправді, і версія, якої ми вирішили дотримуватися.

— Та важко сказати напевне... — відповів я, відчувши якусь швидкоплинну втіху через те, що принаймні ці чотири слова відповідали дійсності. — Музика була дуже гучною, усі говорили водночас... але Річард когось ударив — я не пам’ятаю, як звуть того хлопа. Колін повів його до медпункту.

— Алан Бойд, — сказав Голіншед. — Ми з ним також поспілкуємося.

Колборн проігнорував це зауваження, його увага була прикута до мене.

— А що потім?

— Мередіки — ну, тобто Річард і Мередіт — посварилися. Точно не знаю, чому саме.

Точніше кажучи, я не знав, що з цього приводу розповіла Мередіт.

— Інші стверджували, що Алан приділяв їй трохи більше уваги, ніж Річард вважав припустимим, — зауважив Колборн.

— Можливо. Я не знаю. Річард був п’яний — ну, тобто геть налиганий. І бешкетував. Верз усіляку гидоту. Мередіт засмутилася й пішла нагору, щоби побути на самоті. Я пішов слідом за нею, просто хотів пересвідчитися, що з нею все гаразд. Ми трохи поговорили з нею в кімнаті... — з пам’яті зринули кілька яскравих кадрів: пасма темно-рудого волосся, що липло до помади на вустах, шовковисті чорні лінії підводки на повіках, бретелька сукні, що зісковзує з плеча. — Ми розмовляли в її кімнаті, а тоді Річард і собі піднявся нагору та почав гамселити у двері... — додав я, мабуть, занадто квапливо, сподіваючись, що Колборн не помітить, як маковіють у мене обличчя й шия. — Вона не хотіла з ним розмовляти, так йому й сказала, просто крізь двері, ми боялися їх відімкнути... Л тоді він нарешті пішов.

— О котрій це було?

— Боже, точно не пам’ятаю... Уже було пізно. Мабуть, десь о пів на другу...

— Коли Річард пішов, ви знали, куди саме він подався?

— Ні, — сказав я, відчуваючи, що дихати стає трохи легше. Ще дещиця правди. — Ми якийсь час іще залишалися в кімнаті.

— І коли саме ви з неї вийшли?

— Усі вже розійшлися. Я пішов нагору й ліг. Джеймс уже був у ліжку, але ще не спав. — Я спробував уявити, як він перекочується на бік, щоб пошепки потеревенити зі мною через усю кімнату. Але натомість бачив тільки тьмяне жовте світло у ванній, пару й струмені гарячої води, які спотворювали Джеймсові риси в дзеркалі. — Він мені сказав, що Річард подався до лісу з пляшкою скотчу.

— І ви більше нічого про нього не чули?

— Аж доки Александр його не знайшов? — призма споминів минулої ночі розкололася, мене оповила ранкова остуда. Я наче відчував воду — на власній шкірі, на волоссі, попід нігтями. — Ні, не чув.

— Гаразд, — промовив Колборн. Його голос звучав м’яко, так розмовляють із наляканими кіньми й божевільними. — Вибачте, що питаю, але мені потрібно, щоб ви розповіли, що побачили сьогодні вранці.

Картинка й досі стояла в мене перед очима. Річард, на межі життя й смерті, закривавлений, жадібно хапає повітря, а ми всі просто дивимося, чекаючи, поки впаде завіса. Трагедія помсти, хотілося сказати мені. Либонь, сам Шекспір не впорався б краще.

— Я побачив Річарда, — відповів я. Не мерця в повному сенсі цього слова, але й не людину, яка спроможна самотужки триматися на воді. — Він наче завис там, посередині озера. Весь понівечений, потрощений, кінцівки якось неприродно вивернуті...

— І ви... — Колборн кашлянув, прочищаючи горло. — Ви спустилися у воду..

Він уперше ніби якось завагався.

— Так.

Я щільніше загорнувся в ковдру, наче вона могла мене вкрити, захистити від відчуття, що довкола мене змикається крижана вода. Сидячи в сухому теплому Голіншедовому кабінеті, я розумів, що ніколи цього не забуду: як стиснулися легені, так швидко, що мені здалося, ніби вони от-от вибухнуть, як я хапав повітря радше від шоку, ніж прагнучи кисню.