М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— довбаний психопат, який не гребував розпускати руки й навіть жбурнув тебе через усе подвір’я?

МЕРЕДІТ: Ти ідіот, чи що? Їй не можна таке казати, це схоже на мотив.

ДЖЕЙМС: Тоді тобі теж краще не казати, де ти була.

Він говорив так тихо, що я заледве його почув. Джеймс дивився на Мередіт, його погляд був невиразний, а обличчя — біле й застигле, наче гіпсова маска.

— Вибач, — сказала вона, — а який у мене мотив убити свого хлопця?

— Ну, от у мене, наприклад, з усіх подій цієї ночі в голові відклалося те, що твій хлопець привселюдно назвав тебе хвойдою, а ти, щоб йому помститися, помчала нагору трахатися з Олівером. Чи я щось пропустив?

Він дивився тепер не на Мередіт, а на мене, і я знову відчув той самий більу грудях, наче Джеймс ухопив невидимий кинджал і прокрутив його в мене між ребер.

— Слухай, він має рацію, — промовила Філіппа, перш ніж Мередіт устигла заперечити. — Ми не знаємо, що саме сталося з Річардом, але немає жодного сенсу все ще дужче ускладнювати. Менше скажемо — швидше відкараскаємося.

— Гаразд, але бійку в кухні не приховаєш, її пів академії бачило... — озвався Александр, а потім тицьнув у наш із Мередіт бік. — А ще хтось заскочив цих двох недоумків, коли вони зажималися на сходах...

— Той хтось був п’яний, — відрубала Мередіт. — Ще п’яніший за тебе, а тобі самому невтямки, де ти був.

Їх перебила Філіппа.

— Ми всі багато пили, тому, якщо не бажатимете відповідати на якесь запитання, просто кажіть, що не пам’ятаєте.

— А все інше? — спитав Джеймс.

— Ти про що? — скинулася Рен. — Яке ще «все інше»?

— Ти знаєш, про що я. Про те, що було до.

Філіппа, як завжди, збагнула найшвидше.

— Жодного слова про Гелловін, — сказала вона. — Ані про нього, ані про сцену вбивства Цезаря, ані про все інше.

— То що, — спитав Александр, — це виходить, що аж до вчорашнього вечора все типу було чудово?

Обличчя Філіппи було геть невиразним, і я раптом уявив, як вона сидить навпроти якогось поліціянта-новачка — спина виструнчена, коліна зсунуті, — готова відповісти на будь-яке запитання, що їй поставлять.

— Саме так, — кивнула вона. — Аж до вчора все було чудово.

Рен пошурхала носаком черевичка по пірсу, дивлячись кудись убік, щоб не зустрітися поглядом ні з ким із нас.

— А сьогодні вранці? — спитала вона кволо.

— Тут ніхто не буває, окрім нас сімох, — озвався Александр. — Отже, скажемо, що ми просто його знайшли.

— А що ми буцімто робили до того? — спитав я.

— Спали, — відповіла Мередіт. — Ще навіть не розвиднілося.

Але саме коли вона це промовила, між деревами розлупився дзвінкий пташиний спів, і ми зрозуміли: часу обмаль. Я глянув у кінець пірса, туди, де у воді незрушно лежав Річард. Я й досі не міг викинути з голови отого нещасного гамлетівського горобця. «Головне — бути готовим»[67].

Александр сказав приблизно те саме, але висловився значно простіше:

— Котра зараз година? І... чи він точно... теє? Ми цього певні?

— Ні, — відповіла Філіппа. — Але, перш ніж викликати поліцію, треба пересвідчитися.

Знову запала тиша, і вона була достатньо довгою, щоб страх, про який ми на мить забули, знову нагадав про себе.

— Я все зроблю, — сказала Мередіт.

Вона розчепіреними пальцями провела по волоссю, а тоді опустила руки. Я тисячі разів бачив, як вона це робить — прибирає волосся з обличчя, збирається на силі й ступає у світло софітів. Але спостерігати, як Мередіт зникає в крижаній воді, — то було для мене занадто.

— Ні. Усе зроблю я.

Вони подивилися на мене, як на божевільного. Усі, крім Мередіт. Її обличчям промайнуло щось схоже на розпачливу вдячність — так стрімко, що я заледве помітив цей вираз.

— Гаразд, — сказала вона. — Іди.

Я кивнув, радше собі самому, ніж звертаючись до інших. Коли заговорив, думав я лише про неї, а не про те, що саме мені доведеться замість неї зробити. Решта розступилися, відкривши для мене вузький прохід до кінця пірса. Я кілька секунд стояв незрушно, мовчки, аж тоді ступив уперед. Три повільні кроки — і всі наші лишилися в мене за спиною. Я повагався, нахилився, щоб роззутися. Ще три кроки. Я роз-стібнув блискавку на куртці, скинув куртку на пірс, стягнув футболку. Холодне повітря опалило мою оголену шкіру, по

голові, по спині, по руках і ногах залоскотали сироти, кожна волосинка на тілі стала сторч. Ще три кроки.

Озеро ніколи не здавалося таким величезним, таким темним і глибоким. Річард уже майже пішов під воду, наче статуя, що впала з п’єдесталу, над поверхнею виднілися хіба якісь схожі на мармурові фрагменти — три напівзігнуті пальці, вигин ключиці, чуттєва лінія горла. Страждання, вирізьблене в камені. Шкіру його вкривала тонка ясно-червона плівка, надто яскрава, надто кричуща для цього царства туманно-сірого й вічнозеленого. Страх нещадно увіп’явся мені в серце, здушив його в маленький твердий клубок, наче вишневу кісточку.

Я дивився на Річарда, поки не зрозумів, що в мене застигне кров, якщо я от просто зараз не ворухнуся. Озирнувся на інших, щоб сказати, що не зможу — не зможу наблизитися, не зможу зануритися в чорну воду, не зможу помацати це понівечене горло, щоби перевірити, чи є пульс. Але коли я побачив, як вони з’юрмилися, наче п’ятеро дітей, що бояться темряви, і витріщаються на мене, ніби чекаючи розради, власний страх здався мені егоїстичним.

Я затримав