М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

себе глянути туди, вниз, на Річарда. Якщо він досі дихав, я цього не чув, але навіть зараз, у цій тиші, він лежав, вишкіривши закривавлені зуби. На кінчику язика в мене билося непозбувне бажання зізнатися в тому, що тієї фатальної миті, коли я вирішив, що він мертвий, єдине, що я насправді відчув, — це полегшення.

— Так, — промовила Мередіт. Чомусь здавалося, що вона зараз відповідає за нас усіх. Її тепла життєрадісність де й поділася; у зимній розважливості й спокої, з якими вона трималася, було щось, від чого мене аж сироти взяли. — І що ти пропонуєш? Що ми зараз маємо зробити?

Александр знизав плечима, і в цьому простому безглуздому жесті було щось моторошно доленосне.

— Нічого.

Доволі довго всі мовчали. Ніхто не заперечував. Мене вразило це мовчання, аж тоді я усвідомив раптом, що й сам не пустив ані пари з вуст.

Нарешті в мертвому повітрі забринів Джеймсів голос.

— Ми маємо йому допомогти. Мусимо.

— Чому, Джеймсе? — тихо, з докором спитала Мередіт, ніби він якимось чином її зрадив. — Ти ж як ніхто маєш це розуміти... Ми нічогісінько йому не винні.

Джеймс відвів очі — можливо, через зневагу, а може, й через сором, — і Мередіт звернула свій погляд Медузи Горгони на мене. Близькість минулої ночі в найдрібніших подробицях підступилася крадькома й полонила мій розум: вологі губи на моїй шкірі, огидні відбитки Річардових пальців на її тілі... І хтозна, що з цього було переконливішим. Я важко сковтнув клубок у горлі.

«Якщо не станеться тепер, станеться колись»[65].

Александр вагався, він ладен був утрутитися, але промовчав, коли я зрушив із місця, переступив з ноги на ногу та став між Джеймсом і ними всіма. Джеймс здригнувся від того, як важко лежали мої руки в нього на плечах.

— Ніхто ж не бере з собою того, що кидає тут, то чому б не покинути його раніше? Що буде, те й буде[66], — промовив я.

Джеймс дивився на мене з просто нестерпним сумнівом, ніби я був незнайомцем, чужою людиною, яку він навіть не впізнавав. Я притягнув його трохи ближче до себе, намагаючись якось пояснити йому: я просто хочу, щоб він і всі решта були цілі й неушкоджені, щоби більше не боялися... прагну цього дужче, ніж зберегти Річардові життя, і тепер ці два прагнення взаємовиключні.

— Джеймсе, будь ласка. Хай собі...

Він іще мить витріщався на мене, а тоді знову опустив голову.

— Рен? — гукнув він, ледь озирнувшись — так, щоби бачити її хіба краєм ока.

Вона здавалася неймовірно юною; зіщулилася між Мередіт та Ллександром, міцно обхопивши себе руками за талію, наче їй просто несила було їх розтиснути. Але з цих зимних карих очей ніби десь поділася вся колишня лагідність, наче Рен її виплакала. І тепер вона не відповіла вголос, навіть не розтулила губи — просто повільно кивнула.

Так.

Якийсь звук, схожий на болісний сміх, зірвався з Джейм-сових губ.

— Тоді гаразд, — промовив він. — Хай помре.

Полегшення, цей мерзенний наркотик, знову ринуло по моїх венах — спочатку гостре й прозоре, а наступної миті все в мені наче затерпло. Я почув, як видихнув хтось із присутніх, — можливо, Філіппа, — і зрозумів, що це відчуття охопило не лише мене. Обурення, яке мали б зараз відчувати, ми тихо приспали, придушили, наче облудний поговір, не давши йому нагоди бути почутим. Хай там що ми зробили б — чи то пак не зробили б, — нам здавалося, що, оскільки ми діяли всі разом, то особисті гріхи можна в якийсь спосіб відпустити. Співучасть — найкраща розрада.

Александр хотів щось сказати, але вологий хлюпіт змусив нас озирнутися до озера. Річардова голова перекотилася набік, вона опустилася вже так низько, що вода булькотіла біля його носа й рота. Навколо Річардового обличчя розповзалася темна криваво-червона пляма. Усе його тіло напружилося, закам’яніло, м’язи на шиї і руках були випнуті, як сталеві троси, хоча, здавалося, він не в змозі був поворухнутися. Ми дивилися на Річарда, застиглі, наче паралізовані. Пролунав якийсь віддалений стогін, звук, що бився десь у Річарда всередині, не годний знайти виходу. Його тілом пройшла остання судома, долоня, яка досі намарно тягнулася на звук наших голосів, раптом розкрилася, як квітка. Пальці розпружилися, тоді знову стиснулися, увіп’ялися в долоню. А тоді все стихло.

Нарешті Александр опустив плечі, і весь дим, який він утримував у легенях, ринув назовні.

— Так, — звернувся він до нас, раптом ставши таким самим спокійним і тихим, як озеро за його спиною. — І що тепер?

Запитання було настільки безглуздим, і вимовив він його таким недолуго-буденним тоном, що мені довелося зціпити зуби, щоби придушити істеричний сміх. Мої однокурсники заворушилися, заходилися ззиратися, розвернувшись спиною до води. їхні обличчя були спокійні, невиразні; паніка, що проймала всіх ще хвилину тому, де й поділася. Тепер не було жодного сенсу метушитися. Жодного сенсу квапитися. Я не міг не розмірковувати над тим, чи в мене самого обличчя зараз таке саме невиразне. Можливо, я виявився все ж таки кращим актором, ніж завжди вважав, і ніхто з них не запідозрив, що моєму горлі зараз б’ється якийсь збочений мовчазний сміх?

ФІЛІППА: Нам треба вирішити, що ми казатимемо поліції. Як саме пояснюватимемо, що сталося.

АЛЕКСАНДР: З ним? Та хтозна. Мені невтямки навіть, де я сам до півночі був.

МЕРЕДІТ: Так казати не можна. У нас тут мертве тіло, а тобі невтямки, де ти був?..

Я: Боже, ну це ж не хтось із нас зробив...

ФІЛІППА: Ні, певно, що ні...

Я: Він напився. Налигався як чіп і подався світ за очі до лісу.

РЕН: Вони захочуть знати, чому ніхто з нас за ним не пішов.

АЛЕКСАНДР: Може, тому що він