М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Джеймсе, ходімо!

Я потягнув його назад, ривком підвів на ноги. Джеймс якось кволо напружився у мене в руках, і я на мить злякався, що, можливо, зламав йому ребра. У нас за спинами стояла навколішки, тихенько квилячи, Рен, а біля неї скоцюрбилася

Мередіт. Її обличчя пополотніло — але па ньому була радше лють, ніж жах.

— Відпусти мене! — видихнув Джеймс, мляво штовхаючись. — Відпусти ме...

— Не відпустить, якщо ти збираєшся утнути якусь дурню, — промовив Александр. — Просто зачекай трохи...

— Не можна чекати, він же вмирає!

— І що ми зробимо, стрибнемо у воду й урятуємо його? Уся королівська кіннота й уся королівська рать? Заткайся і поміркуй, увімкни голову бодай на мить!

— Про що поміркувати? — спитав я, і досі тримаючи Джеймса, хоча й не розумів до пуття, нащо це роблю.

— Як це взагалі сталося? — спитав Александр, ні до кого не звертаючись.

— Ну, він упав... — відразу озвалася Філіппа. — Мабуть.

— Просто впав? — запитав я. — Піп, ти на обличчя його глянь!..

— Отже, він вдарився й розбив голову, — сказала Мередіт. — Зважаючи на те, скільки він видудлив, тебе що, і справді це дивує?

— Господи, Річарде... — повторила Рен, але тепер вона говорила обурено, сердито витираючи очі. — Річарде... дурню ти такий...

— Агов! Припини це! — Александр підхопив її і поставив на ноги. — Не тужіть за ним, Річард сам, хай йому трясця, винен...

— Ви всі здуріли? — видихнув Джеймс, дивлячись геть божевільними очима то на одного з нас, то на іншого. Він нарешті припинив пручатися, наче забув, що я його тримаю. — Ми маємо йому допомогти!

— Маємо? — Александр різко розвернувся й рвучко ступив до нас. — Тобто от просто-таки маємо? Серйозно?

— Александре, він ще живий!..

— Еге ж бо...

— Що ви..? — почав був я, але жоден з них мене, мабуть, не почув.

— Не можна отак просто стовбичити й сперечатися, як це сталося, треба щось робити... — заговорив Джеймс, але Александр його перепинив:

— Слухай, я знаю, у тебе патологічна потреба грати героя, але зараз зупинися на мить і запитай себе, чи не буде так краще для всіх.

Я із жахом дивився на нього.

— Що ти такс кажеш? — кволо пробурмотів Джеймс, наче знав відповідь наперед.

Александр стояв, притиснувши довгі руки до тулуба, його аж смикало від якоїсь шаленої внутрішньої напруги. Він озирнувся через плече на воду. Річард уже не бився, він лежав моторошно незрушно, наче вдаючи мертвого. Вода була гладенькою і темною, наче оксамит, якщо не зважати на легенькі брижі від Річардового дихання.

«Якщо це станеться тепер, то не станеться потім»[64].

— Я маю на увазі, давайте спочатку все добре обмізкуємо, а тоді вже діятимемо, — промовив Александр. На скронях у нього, попри вогку листопадову остуду, виблискував піт. — Я про те, що... ви що, уже геть забули, як він поводився впродовж цих останніх кількох тижнів? Як він нас мотлошив на сцені, так що ми тепер усі в синцях? Як він мало не втопив тебе на Гелловін? А вчора? — він озирнувся до мене. — Я про вас із Мередіт!

Груди мені проштрикнув гострий біль.

— Річард геть схибнувся. Ви просто не чули, як він горлав, що саме з вами зробить, коли до вас дістанеться. Якби він зараз не лежав у воді, то там, найімовірніше, лежав би ти, Олівере.

— Нам довелося відтягувати його, щоб він не ломився у двері, — промовила Філіппа. Я й забув, як близько вона стояла, поклавши руку мені на спину. Згадав про це аж тепер, коли Філіппа заговорила і я почув, як бринить її голос. — Він так жбурнув Александра в стіну, що той її мало власним тілом не виніс.

— Та я — то дурниці... а Рен? — спитав Александр, звертаючись до Джеймса, а не до Філіппи. — Ти ж там був, ти сам усе бачив.

— Що він накоїв? — спитала Мередіт, коли Джеймс не відповів. Рен щільно замружилася. — Що він з нею зробив?

— Вона намагалася зупинити його, коли він помчав геть, — заговорила Філіппа, притишивши голос, — майже пошепки, наче Річард міг почути. Наче вона боялася його розбудити. — Він просто жбурнув її через усе подвір’я. Міг їй усі кістки переламати.

— Що, гадаєш, це все отак-от просто завершиться? — спитав Александр, у його голосі бринів страх. — Ти що, справді віриш, що ми зараз витягнемо Річарда з води, він одужає і ми всі знову станемо друзями?

Відповіддю йому була хитка тиша. «Якщо це станеться те-пер, то не станеться потім».

Александр нервово запхав руку до кишені й витягнув недопалок цигарки. Припалив його запальничкою, прикриваючи вогонь складеною кошичком долонею, наче це був бозна-який скарб. Після першої затяжки він стенув плечима, а після другої його голос зазвучав тихіше, хай навіть не зовсім твердо.

— Можете не казати цього вголос, якщо не хочете. Але п’ять хвилин тому, коли ми думали, що він мертвий, що саме ви відчули?

Обличчя Філіппи було попелясто-білим, але геть позбавленим виразу. На щоках у Рен виблискували сріблясті доріжки сліз. Мередіт стояла виструнчившись, незворушна, наче статуя. Джеймс завмер між нею та мною, розтуливши губи в якомусь жалюгідному, дитячому страху. Довкола нас, наїжачившись, здіймалися чорні силуети дерев, моторошно рівні й незрушні, і тонкі хмари тягнулися молочним небом, наче дим. Світ уже не був темним; до нього прийшло холодне світло, воно лежало низько біля обрію, скрадалося нічийною землею між днем і ніччю. Я примусив