М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— А хіба мало було свідків?

— Двадцять налиганих ущент підлітків на вечірці, лиш один із яких і справді щось бачив...

— Ну, він же не сліпий.

— Отже, між вами таки щось було.

— Так, — кажу я. — Між нами таки щось було.

Не знаю, про що розповідати далі. Певна річ, Мередіт повністю підкорила мене. Вона, наче богиня Афродіта, вимагала всезагального захоплення й обожнювання. Але що то була за слабкість, яку вона раптом відчула до мене, дрібної ручної тваринки? Просто-таки незбагненна таємниця.

Поки я розповідаю про все Колборнові, у моєму животі звивається хробачком відчуття провини. Наші стосунки викликали особливу цікавість, але Мередіт відмовилася свідчити під час суду наді мною, уперто наполягаючи, що вона буцімто не пам’ятає нічого з того, про що всім аж так кортіло дізнатися. Декілька тижнів на неї полювала преса, і ця увага виявилася надмірною навіть для Мередіт. Коли мені винесли вирок, вона повернулася до своєї квартири на Мангеттені й десь із місяць сиділа там безвилазно. (Її брат, Калеб, потрапив до новин ще до того, як туди вскочила вона, коли зламав якомусь папараці щелепу портфелем. Після цього ті стерв’ятники втратили до них цікавість, а я почав ставитися до Калеба значно приязніше.)

Мередіт урешті-решт потрапила на телебачення — зараз вона грає головну роль у серіалі про юристів, в основу якого лягла трилогія про Генріха VI. У в’язниці серіал користувався неабиякою популярністю — не через те, що першоджерелом була шекспірівська хроніка, а завдяки тому, що багато екранного часу Мередіт вештається в обтислих пеньюарчиках, які щедро демонструють її принади. Вона приїжджала мене навідати — лиш один раз, — і, коли пішов поголос, що в мене з нею щось на кшталт роману, інші в’язні раптом почали неабияк мене поважати. Якщо на мене напосідалися, вимагаючи подробиць, я розповідав про те, що можна було самотужки знайти в інтернеті, а чи про те, що було цілком очевидним: вона й справді руда від природи, у неї маленька родимка на стегні й у сексі вона гаряча штучка. Про інтимніші речі я мовчав: про те, що кохалися ми ніжно й несамовито, про те, що, попри свою звичку лихословити, у ліжку вона хіба шепотіла мені на вухо: «Божечки, Олівере!..» — про те, що ми, можливо, навіть кохали одне одного — десь хвилину чи дві.

Колборну я розповідаю все лише в загальних рисах.

— Знаєш, вона ж тоді прийшла до мене вночі, — каже він, впираючись п’ятами в пісок. — Дзвонила у двері, поки ми не прокинулися, я відчинив — а вона стовбичить на порозі в цій своїй дурнуватій сукні, мерехтить, наче різдвяна ялинка... — він майже сміється. — Я вирішив, що все це мені сниться. Вона вдерлася до будинку, заявила, що їй треба зі мною поговорити, що зачекати це не може, що у вас там вечірка і лише зараз ви її не шукатимете.

— Коли це було?

— Того тижня, коли ми тебе заарештували. Здається, у п’ятницю.

— То от куди вона ходила... — Він кидає на мене погляд. І я знизую плечима. — Я її шукав.

Ми занурюємося в тишу — чи то майже в тишу, якщо не зважати на віддалене пташине цвірінькання, шамотіння вітру в глиці, шелест хвиль, що лоскочуть берег. Історія змінилася, ми обоє це відчуваємо. Усе відбувається так само, як десять років тому. Ми бачимо Річарда у воді й розуміємо, що тепер усе ніколи вже не стане таким, як було колись.

СЦЕНА ПЕРША

Річард потягнувся до нас — і цим остаточно зірвав світ з орбіти. Усе похилилося, рвонулося кудись уперед. Щойно промовивши ці три слова — «Він іще живий!», — Джеймс сторчголов помчав до краю пірса.

— Річарде! — проквилила Рен, звук вийшов якийсь придушений і мимовільний, наче кашель.

її кузен судомно бився у воді, яскраво-червона кров булькотіла в нього на губах, простягнута до нас рука хапала повітря.

— Джеймсе! — Александрів голос, різкий і відчайдушний, розрізав напівтемряву. — Олівере, тримай його!

Я, перечіпаючись об власні ноги, зірвався з місця, важко гупаючи по вологих дошках, охоплений незрозумілим страхом: а що, як Джеймс кинеться у воду і дозволить Річардові потягнути себе на дно?..

— Джеймсе! — мої пальці ковзнули по спині його куртки, ухопивши порожнечу. — Стривай!

Я ще раз навмання змахнув рукою і незграбно перехопив його за талію. Джеймс утратив рівновагу, хитнувся вперед, здивовано скрикнувши. Якоїсь жахливої миті вода рвонулася нам назустріч, але саме коли я зойкнув, вирішивши, що ми от просто зараз беркицьнемося в озеро, Джеймс долілиць повалився на пірс, а я гепнувся на нього зверху. Біль проштрикнув кістки, але я не зрушив із місця, сподіваючись, що моєї ваги буде достатньо, щоби втримати Джеймса.

Рен спробувала знову покликати Річарда, але зайшлася придушеним кашлем і затнулася.

— Він нас чує? — спитав Александр. — Боже милий, він що, нас чує?

Моя голова звисала над краєм пірса, у скронях стугоніла кров, очі були широко розплющені. Річард щось булькотів крізь густий кривавий слиз у роті. Його кінцівки були покручені, зігнуті, наче зламані пташині крила — геть-чисто пташеня, яке виштовхнули з гнізда, коли воно ще не здатне було полетіти. У пам’яті раптом виринув «Гамлет». «Ми не зважаємо на призвістки. Без божої волі й горобець не загине»67.

— Він не помер! — Джеймс звивався там, піді мною. — Він не помер, пусти мене!

— Ні! — різко вигукнув Александр. — Стривайте...

Раптом я почув голос Філіппи — близько, ближче за Александрів.

— Олівере! — руки її лягли мені на плечі, вона потягнула мене геть від краю пірса. — Підводься, — наказала вона. —