Вільям Форд Гібсон - Нейромант

16_ 

– Тут ваш головний на лінії, – повідомив Рівний. – Вийшов на зв’язок із другої «Хосаки», що на тому великому кораблі, який нам на шию сів. На «Ханіві».

– Знаю, – промовив Кейс байдуже. – Бачив його.

Білий світловий ромб перемістився на передній план, сховавши за собою тессьє-ешпулівську кригу. У ромбі показалося спокійне, цілком зосереджене й повністю божевільне обличчя Армітіджа. Очі безвиразні, мов ґудзики. Армітідж моргнув. Втупився в співрозмовника.

– Мовчозим і про ваших тьюрингів подбав, я так бачу? Точно так, як і про моїх, – сказав йому Кейс.

Армітідж мовчав. Кейс поборов несподіване бажання відвести очі, уникнути напруженого погляду.

– Армітідже, ви в нормі?

– Кейсе… – І на мить йому здалося, що за блакитними скляними очима щось ворухнулося. – Ти ж бачив Мовчозима, так? У матриці.

Кейс кивнув. Камера на корпусі «Хосаки» передасть його жест на Армітіджів монітор. Він уявив, як Мелкам, що не чує голосів Армітіджа чи конструкта, сприймає його ніби в трансі промовлені репліки.

– Кейсе… – Армітідж ширше розплющив очі й нахилився до монітора. – Яким ти його бачиш?

– Схожим на високороздільний симстим-конструкт.

– Але чий?

– Минулого разу – Фінів… Доти – конструкт сутенера, на якого я…

– Не генерала Ґерлінґа?

– Якого генерала?

Але білий ромб спорожнів.

Кейс звернувся до конструкта:

– Перемотай це, хай «Хосака» зробить пошук.

І перемкнувся.

Ракурс його спантеличив. Моллі сиділа навпочіпки між двох сталевих балок на висоті близько двадцяти метрів над широким майданчиком Із плямистого полірованого бетону. Приміщення слугувало чи то ангаром, чи то службовим відсіком. Кейс розгледів три менші за «Гарві» кораблі – усі на різних стадіях ремонту. Хтось говорив японською. Чоловік в оранжевому комбінезоні вийшов із опуклої кабіни й став поряд із поршнепривідною й моторошно антропоморфною рукою ремонтувального корабля. Ввів щось на портативній консолі й почухав бік. У полі зору з’явився подібний до вагонетки червоний дрон на надувних шинах.

К Е Й С – замиготів Моллін зоровий чип.

– Здоров, – сказала вона. – Чекаю на інструкції.

Вона опустилася на п’ятки. Холоші й рукави її комбінезона набули того ж синювато-сірого кольору, що й фарба на балках. Стегно боліло – тепер одноманітно й гостро.

– Треба було ще раз завітати до Чіна, – пробурмотіла вона.

Тихенько поклацуючи, балкою на рівні її плеча з тіні вийшов якийсь пристрій. Він зупинився, з боку в бік похитав круглим тулубом на довгих павучих ніжках, випустив мікросекундний розсіяний лазерний спалах і завмер. Це був браунівський мікродрон. У Кейса колись був такий самий – безглузда іграшка входила до партії товару, придбаного в клівлендських скупників краденої електроніки. Виглядав він, мов стилізований матово-чорний косарик. На черевці завбільшки з бейсбольний м’яч запульсував червоний світлодіод.

– Гаразд, – сказала Моллі, – зрозуміла.

Вона підвелася, перенісши вагу на здорову ногу, й подивилася на дрона, що саме рушив у зворотному напрямку. Він методично прокладав собі курс поперек балки в темряву. Моллі розвернулася та ще раз оглянула приміщення. Чоловік, що доти був у оранжевому комбінезоні, задраював перед білого скафандра. Вона зачекала, доки він одягне й задраїть шолом, візьме консоль і повернеться в кабіну ремонтувального корабля. Заскиглили двигуни, і корабель плавно вийшов із зони видимості разом із круглою десятиметровою платформою, що потопала в різкому світлі дугових ламп. Червоний дрон терпляче чекав на краю отвору, який лишила по собі ліфтова платформа.

Тоді вона рушила за дроном, прокладаючи собі шлях між зварених сталевих опор. Дрон рівномірно маячив світлодіодом: вказував їй дорогу.

– Ти як там, Кейсе? Знов на «Гарві» з Мелкамом? Звісно. І під’єднався до мене. Знаєш, мені це подобається. Я ж увесь час говорила сама до себе подумки, коли справи йшли не дуже. Вдавала, що в мене є друг, хтось вартий довіри, і я розповідаю йому, що насправді думаю, як насправді почуваюся, і тоді уявляла, що він би на це відповів, і так далі, доки все не зроблю. Коли ти зі мною, я десь так само почуваюся. Та ситуація з Ешпулом… – Вона закусила нижню губу, обходячи опору, не спускаючи з дрона очей. – Я чекала на щось, може, нормальніше, розумієш? У тому сенсі, що тут усі подуріли нахрін, наче їм вогняні знаки хтось транслює просто в голову на лобову кістку, чи що. Виглядає все це стрьомно і пахне стрьомно…

Дрон підіймався до вузького темного отвору майже непомітною драбиною з півкруглих скоб.

– І доки я в сповідальному настрої… Знаєш, малий, маю зізнатися, що я не надто сподівалася вийти з цієї пригоди. Все котилося псу під хвіст останнім часом, і відколи я підрядилася до Армітіджа, ти найкраще, що зі мною сталося. – Вона глянула вгору на темний отвір. Дрон мигав світлодіодом, лізучи драбиною. – А ти не всратися який класний.

Вона всміхнулася, але тільки на мить, і, стиснувши зуби від гострого болю, полізла драбиною вгору. Після отвору драбина йшла металічною шахтою, де годі було розправити плечі.

Тяжіння слабшало. Драбина вела до осі невагомості.

Зоровий чип показав час.

04:23:04

Довгий день. Ясність її чуттів притлумлювала Кейсове бетафенове похмілля, та воно все одно відчувалося. Він обрав біль у Молліній нозі.

К Е Й С : 0 0 0

0 0 0 0 0 0 0 0

0 0 0 0 0 0 0 0

– Здається, це до тебе, – сказала вона, автоматично рухаючись драбиною.

Стробоскопічно заблимали нулі, і зоровий чип затинаючись затранслював повідомлення на периферії її зору, рубаючи слова через брак місця:

Г Е Н Е Р А Л Ґ

А Р Л І Н Ґ Г О

Т У В А В К О Р

Т О Д О Ш А Л Е

Н О Г О К У Л А

К А З Д А В Й О

Г О Н А Г А Р М

А Т Н Е М Я С О

П Е Н Т А Г О Н

У : : : : : : :

М / З И М В И Х

О Д И Т Ь Н А А

Р М І Т І Д Ж А

Я К К О Н С Т Р

У К Т Ґ Е Р Л І

Н Ґ А : М