Вільям Форд Гібсон - Нейромант

– Як ти плачеш, Моллі? Бачу, очі в тебе замуровані за склом. Просто цікаво.

Його повіки були червоні, лоб блищав від поту. Він був дуже блідий. «Хворий, – вирішив Кейс. – Чи наркоман».

– Та я не плачу майже.

– Але як би ти плакала, якби хтось довів тебе до сліз?

– Я плююся, – відповіла вона, – протоки вивели мені в рот.

– Тоді ти, така юна, вже засвоїла важливий урок. – Він поклав руку з пістолетом на коліно й навмання взяв зі столика поряд пляшку, не обираючи з-поміж півдесятка видів алкоголю. Випив. То був бренді. Цівка напою стікала з кутка його рота. – Зі слізьми тільки так і треба. – Він відпив знов. – Я сьогодні зайнятий, Моллі. Я все це збудував, а тепер я зайнятий. Помиранням.

– Можу піти, як прийшла, – сказала вона.

Він засміявся високо й хрипко.

– Ти перериваєш моє самогубство й просиш дозволу просто так піти геть. Серйозно, ти дивовижна. Злодійка.

– Це моя срака, бос, і, крім неї, я не маю нічого. Просто хочу піти звідси цілою.

– Ти дуже невихована дівчина. Самогубства тут заведено чинити з дотриманням певного етикету. Саме ним я зараз зайнятий, зрозумій. Але, можливо, я прихоплю й тебе із собою сьогодні в пекло… Це буде дуже по-єгипетськи. – Він знову відпив. – Що ж, ходи сюди. – Він простягнув їй пляшку тремтячою рукою. – Пий.

Моллі похитала головою.

– Воно не отруєне, – сказав Ешпул, але пляшку повернув на стіл. – Сідай. Сідай на підлогу. Поговоримо.

– Про що? – Вона сіла. Кейс відчув, як під її нігтями зовсім легенько ворухнулися леза.

– Про все, що заманеться. Мені заманеться. Це моя вечірка. Мене розбудили корпоративні ядра. Двадцять годин тому. Щось відбувається, сказали вони, і я потрібен. Це ти те щось, Моллі? Звісно, вони не для того будили мене, щоби я дав тобі раду. Щось іще… та я, бачиш, сновидів. Тридцять років. Тебе на світі не було, коли я востаннє лягав спати. Нам казали, що снів у холоді не буде. Казали, що ми й холоду не відчуємо. Божевілля, Моллі. Брехня. Звісно, я сновидів. Холод проводив крізь себе зовнішній світ, от у чому штука. Проводив ніч, від якої я хотів заховатися, коли все це будував. Одненька крапля, зернинка ночі висипалася в мене, приваблена холодом… А за нею й інші – заповнили мою голову, як дощ заливає порожній басейн. Образки болотяні. Я пам’ятаю. Басейни були теракотові, няньки всі хромовані, їхні ноги виблискували в саду, коли сонце сідало… Я старий, Моллі. Мені понад двісті років, якщо рахувати холод. Холод. – Ствол пістолета раптом смикнувся вгору, затремтів. Сухожилля в її стегнах були тугі, мов дроти.

– Так можна й морозні опіки заробити, – сказала вона обережно.

– Тут нічому напекти, – відповів він нетерпляче й опустив пістолет. Його рухи млявішали. Він куняв. Із видимим зусиллям тримав голову прямо. – Нічому напекти. Тепер я пригадав. Ядра повідомили, що наші інтелекти показилися. А ми виклали за них мільярди, тоді, давно. Тоді, коли про штучні інтелекти не заведено було говорити. Я сказав ядрам, що подбаю про це. Незручно це все зараз, бо Вісім-Жан у Мельбурні й за старшу тільки наша солоденька Три-Джейн. Або, навпаки, дуже зручно. Як гадаєш, Моллі? – Він знов підвів пістолет. – У віллі Стрейлайт зараз справді коїться щось дивне.

– Бос, ви знаєте про Мовчозима?

– Ім’я. Так. Щоби викликати його, мов духа. Князь темряви, не інакше. Свого часу, моя люба Моллі, я знав не одного князя. Та й княгинь знав чимало. Та що там, якось я запізнався з королевою Іспанії в цьому-таки ліжку… Але мене несе. – Він мокро закашлявся, дуло пістолета смикалося у такт спазмам. Сплюнув на килим біля власної босої ноги. – Як мене несе. Крізь холод. Але скоро це скінчиться. Я наказав розморозити одну з Джейн, коли прокинувся. Так дивно раз на кілька десятиліть лежати поряд із кимось, хто юридично вважається твоєю донькою. – Його погляд метнувся повз Моллі до стійки з моніторами, які нічого не показували. Їй здалося, що він тремтить. – Очі Марі-Франс, – пояснив він тихо і всміхнувся. – Ми робимо так, щоби мозок розвинув алергію на деякі власні нейромедіатори, і таким чином дістаємо особливу добре контрольовану симуляцію аутизму. – Його голова відхилилася набік, він її вирівняв. – Розумію, що цей ефект нині значно простіше отримати за допомогою імплантованого мікрочипа.

Пістолет випав із його руки, підскочив на килимі.

– Сни виростають, мов повільна крига, – сказав він. Його обличчя посиніло. Голова відкинулася на м’яку шкіру крісла, і він захропів. Підвівшись, вона забрала пістолет Ешпула собі. Обшукала кімнату, тримаючи його напоготові.

Біля ліжка купою лежала велика ковдра чи шаль – у широкій калюжі застиглої крові, густої й блискучої на тлі візерунчастих килимів. Відкинувши кут ковдри, Моллі побачила дівоче тіло. Білі закривавлені лопатки. Горло перерізане. Трикутний клинок, схожий на шкребок, блищав у темній калюжі поряд із тілом. Моллі сіла навколішки – обережно, щоби не забруднитися в крові, – і повернула до світла обличчя вбитої. Те саме обличчя, яке Кейс бачив у ресторані.

Щось клацнуло – глибоко, у самому центрі дійсності, – і світ завмер. Молліна трансляція застигла в стоп-кадрі: її пальці на щоці дівчини. Стоп-кадр тримався три секунди, а тоді мертве обличчя змінилося – стало обличчям Лінди Лі.

Клацнуло ще раз, і кімната розмилася. Моллі стояла й дивилася вниз на золотавий лазерний диск поряд із малою консоллю на мармуровій стільниці приліжкового столика. Від консолі, мов повідок, тягнулася стрічка оптоволокна, яка закінчувалась у гнізді внизу тонкої дівочої шиї.

– Тепер тільки попадись мені, мудило, – промовив Кейс і відчув, як його губи ворушаться десь дуже далеко. Він знав, що Мовчозим утрутився в трансляцію. Моллі не бачила, як на мить обличчя дівчини розпливлося, мов кільце диму, і перетворилося на Ліндину смертну маску.

Моллі розвернулася. Перетнула кімнату, підійшла до Ешпулового крісла. Він дихав повільно й нерівно. Вона глянула на звалище ліків, пляшок і наркотиків. Поклала його пістолет, узяла свій голкостріл, перевела його в одиночний режим і дуже старанно поцілила отруєною голкою в його ліве заплющене око. Він раз смикнувся, дихання обірвалося на півподиху. Друге око, каре й безвиразне, поволі розплющилося. Коли Моллі розвернулася й вийшла з