Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

Костянтин хитнув головою, проглядаючи текст. І без того бліде обличчя голови СБК якось посіріло.

«Та що там вже трапилось?» – Радислава роздратовано сіпнулась. Очікування її вбивало.

– Його Королівська Вельможність Ярослав Владиславович, – повільно, чітко промовляючи кожне слово, – на момент вибуху у готелі Ritz не перебував.

– Ха! – видихнула, осідаючи прямо на робочий стіл князя, біля якого до того стояла. До біса етикет! – Я ж казала. Він вижив.

Князь нічого не прокоментував. Але Радислава могла б заприсягтися, що чоловік не дихав від самої появи депеші. І до останнього слова промовленого Костянтином.

– На разі його точне місцезнаходження невідоме. Терещенко втратив із ним зв’язок практично одразу після вибуху. Це майже з сьомої вечора учорашнього дня.

«Більше ніж пів доби, – легко підрахувала. Короткочасне і таке щире полегшення вивітрилось. – Ярослав мав би вже давно вийти на зв’язок. Якщо не трапилось чогось ще».

– Причина? – Князь черговий раз потер перенісся, втомлено прикриваючи очі. Рік видався нелегким з багатьох причин. Однак втрата сина… виявилась найбільш приголомшливою подією, подією, яку він і досі не міг усвідомити і прийняти. Син і спадкоємець, причина його найбільшої втіхи і стриманої гордості. Ярослав не міг загинути. Крихітна і така крихка надія, подарована Терещенком, була необхідною і очікуваною, попри будь-які доводи розуму.

 – За ним полюють, – Костянтин передав депешу князю. Помовчав, збираючись із думками. Глянув на Радиславу, не без сумніву, та все ж продовжив. – Зі мною зв’язувався Денис Рєзніков, це людина губернатора, яка проводить окреме розслідування, – пояснив для княжни. – Він цікавився біографіями Олега та Івана. За останньою інформацією, хлопчина разом із якоюсь дівчиною покинули Москву, вирушивши в напрямку до Києва. Рєзніков йде у слід. І вже має виявленими чотири трупи: три належать поліціантам з Північно-Східної губернії і один – представнику КОРД з Північної губернії. Якщо припустити, що замість Олега в той день готель покинув Його Королівська Вельможність. – Костянтин завмер.

– Тоді, хто б не стояв за вибухом, він бажає закінчити розпочате, – додала Радислава. Вона зісковзнула зі столу, випрямилась. – Це замах на спадкоємця київського престолу.

Не випадковість. Не терористична атака з метою залякування. Замах. На члена королівського роду.

– З вашого дозволу, я передам фотографії Веселого Олега губернатору, – Костянтин витягнувся. – Так ми зможемо ідентифікувати знайдене тіло.

Князь повільно хитнув головою.

– І я включаю в роботу СБР, – продовжив Костянтин. Тепер, коли було відомо, що спадкоємець вижив, він мав повне право використовувати всі наявні ресурси заради його захисту. А судячи з депеші і тієї інформації, що йшла від губернатора, захист княжичу був конче необхідний.

– Ні, – коротке, сухе. Але вагоме.

Радислава навіть обернулась, перехоплюючи погляд князя.

– Інформація про те, що Ярослав міг вижити, має лишитись у цьому кабінеті. Орій, прослідкуй за всіма, хто мав доступ до повідомлення. Костянтин, мені потрібна приватна і таємна зустріч зі Звенигорою.

«Діяти буде княжа дружина, – Радислава трохи всміхнулась про себе. Цих вояк вона знала і поважала. – Тоді повернення Ярослава – лише питання часу. Яр, – вона справді не хотіла його смерті, – протримайся».

*******************************

День виявився на диво погожим. Ранковий туман і куці хмари віднесло кудись на схід, і тепер осіннє сонце яскраво світило на чистому небі, безперешкодно пробиваючись до самої землі. Опале листя тихо шаруділо під ногами, потривожене легким вітерцем. І якщо відсторонитись від звуків автівок, що періодично проїздили по трасі, можна було навіть почути як співають пташки.

Денис намагався думати про прекрасне. Справді намагався, потираючи постраждалу руку. І хмуро поглядаючи на княжого дружинника, що стояв неподалік і спокійно розмовляв із кимось по його, Денисовій, рації.

«Я ж теж наче маю військову підготовку. Брав участь у бойових операціях, – потривожена гординя явно вимагала реваншу. Але здоровий глузд поки тримав на місці. – Як можна було так легко підставитись? – Наступна думка була ще менш позитивною: – Я ж не міг аж настільки втратити форму?»

Попередження Вічного Рєзніков прийняв до уваги. Як і показання постраждалих поліціантів. Хто б на них не напав, хто б не викрав їхнє авто, цей хтось був професіоналом із прекрасною підготовкою. І Денис справді не збирався нариватися на неприємності, тим паче вступати у бій із противником, який вже лишив скільки-то трупів по собі.

Але емоційна виснаженість після отриманих новин і банальна втома, він щиро не бачив інших причин, притупили почуття небезпеки. І коли на очі випадково трапила поліцейська автівка, та сама, викрадена з останнього місця злочину, він одразу зупинився поруч. І без жодних вагань вийшов з машини.

«Красень», – самокритично. Рука і плече, за які його буквально перевернули на землю, обличчям в низ, потроху відходили. Оніміння пройшло, і тепер лишались лише почуття дискомфорту і розтоптана гордість.

Він навіть не помітив, як Терещенко опинився біля нього! А той, між іншим, явно перебував не в кращій формі, про що свідчили і плями крові на обличчі та одязі, і те, як він кульгавів на одну ногу.

– На твій номер зараз прийдуть координати. Десь під Калугою, тож можемо вже їхати туди. Знаєш дорогу? – Терещенко між тим прокульгавів до якихось кущів, в бік від машини.

– Так, – пригадав карту. – Нам треба розвертатись. І або цією дорогою вертатись, або дев’яносто четвертою, вона майже паралельно кордону проходить і веде до самої Калуги, – видав, підбираючись до дружинника ближче. – Що там? Дідько лисий!

Одразу за кущами виявилось круте, проте не глибоке урвище. Приховане за опалим листям та густим мохом, що начіплялись на обвисле коріння, воно тягнулось на кілька метрів і закінчувалось з одного боку поваленим, давно засохлим старим дубом. А з іншого – порослим папороттю пагорбом.