Брюс Кемерон - Подорож собаки

яке міг зрозуміти, але відчув любов у голосі Сі Джей та обміркував свою реакцію. Хотілося й далі гавкати, доки мене не випустять із ящика, але я пригадав той раз, коли був Моллі й ми поверталися з океану, мою довгу гамірну подорож із собакою, що гавкав усю дорогу – ніхто не випустив його з його ящика, і той гавкіт лише дратував мене. Я не хотів дратувати Сі Джей – зараз моя турбота про неї полягала в тому, щоб не засмучувати її. Тож я влігся, довго й тужливо зітхнувши.

– Уперше в житті їду з Нью-Йорка в серпні. Я завжди всім так заздрила: спека була вбивча, – сказала Сі Джей.

Це була довга поїздка.

– Не зізнаєшся, куди ми їдемо? Навіть зараз? – невдовзі спитала Сі Джей.

– Ти здогадаєшся, – відповів Трент. – Я щонайдовше хочу, щоб це був сюрприз.

Щоразу, як ми зупинялися, надворі було дуже спекотно, однак ніч ми провели в такому холодному місці, що я спав під ковдрами із Сі Джей. Трент був в іншій кімнаті, але пахло там, зовсім як у нас.

Засинаючи, я згадував свою останню довгу-предовгу поїздку, коли ми опинилися на березі океану. Чи не туди й зараз прямуємо?

Ми довго їхали наступного дня, і більшість часу Сі Джей спала, а прокинувшись, раптом дуже розхвилювалася.

– Ми їдемо туди, куди я думаю? – спитала вона.

– Так, – відповів Трент.

– Як ти їх знайшов?

– Це було неважко. Громадські архіви. Ітан і Ганна Монтґомері. Тож я зателефонував і сказав, що ти хочеш приїхати.

У себе в ящику я злегка махнув хвостом, почувши імена Ітана й Ганни в одному реченні.

– Це для тебе було неважко. Звідки ти знаєш, як усе це робиться? Я ж завжди була настільки кмітливіша за тебе, – сказала Сі Джей.

– О, справді, ти була кмітливіша? Навіть не знаю, що тут відповісти – мозкові контакти плавляться.

Обоє розсміялися.

– Вони знають, що ми їдемо? – спитала Сі Джей.

– О, так. Вони дуже схвильовані.

Я закуняв, розморений монотонним гулом автомобільного шуму.

Коли я прокинувся, від запахів, що відчувалися в машині, запаморочилася голова. Я знав, де ми, і, коли автівка зупинилася, заскавчав – так сильно хотілося вийти.

– Гаразд, Максе, – сказав Трент.

Тепле вечорове повітря колихалося навколо мене, коли він відчинив дверцята мого ящика й узяв повідець. Я стрибнув у траву. Власне, я не мав би дивуватися: рано чи пізно всі поверталися на Ферму.

Кілька людей висипали з будинку й підбігли подивитися на мене, а також на Сі Джей.

– Тітонько Речел? – непевно спитала Сі Джей.

– Тільки глянь на себе! – скрикнула жінка, обіймаючи Сі Джей, доки інші товклися навколо. Тут були троє жінок, двоє чоловіків і одна маленька дівчинка. Усіх, окрім дівчинки, я впізнав за запахом.

– Я твоя тітка Сінді, – сказала інша жінка.

Вона нахилилася й дала мені понюхати свою руку, але Трент відтягнув мене назад, аж нашийник здавився.

– Е-е, це Макс, він не надто товариський, – мовив Трент.

Я махав хвостом, такий радий бачити всіх і знову бути вдома. Тепер ми житимемо тут усі? Як на мене, це було б чудово.

– Він здається милим, – сказала Сінді.

Я потягнувся вперед і зумів-таки лизнути її руку, а Трент розсміявся. Дуже скоро Сінді підняла мене, і я опинився ніс до носа з кожним у родині.

– Ходімо в дім, – покликала вона й передала повідець маленькій дівчинці, яку звали Ґрейсі.

Так приємно було підійматися дерев’яними сходами, хоча тепер це вимагало більших зусиль, ніж коли я був великим собакою. Гордий, що знаю дорогу, я першим протиснувся у двері, відчувши, як ослабнув повідець: Ґрейсі впустила його.

У вітальні в кріслі сиділа жінка. Вона була стара, проте я впізнав би її запах будь-де. Я чкурнув через усю кімнату просто їй на коліна. Це була Ганна, подруга Ітана.

– Господи Боже мій, – розсміялася вона, коли я крутнувся й лизнув її в обличчя.

– Максе! – гукнув Трент.

Його голос пролунав суворо, тож я зістрибнув із Ганниних колін і підбіг дізнатись, у яку ще халепу вскочив. Він перехопив мій повідець.

– Бабусю? – промовила Сі Джей.

Ганна повільно встала, а Сі Джей підійшла до неї, і вони довго обіймалися. Обидві плакали, але любов і щастя струменіли між ними, не лишаючи байдужим нікого з присутніх.

Розділ 27

Ми не залишилися жити на Фермі, однак провели там понад тиждень. Я обожнював гасати довкола, опустивши носа, відстежуючи всі знайомі запахи. У ставку були качки – ціле сімейство, як завжди, – проте я, хоч якийсь час стояв і спостерігав за ними, усе ж не став ганяти їх. Не лише тому, що з цього не було жодної користі: дві найбільші були розміром із мене. Уперше за тривалий час я подумав, яким маленьким собакою був у подобі Макса. Здавалося неправильним, що собака може бути завбільшки з качку.

У стайні відчувалися сильні кінські запахи, але жодного коня не було видно. Це видалося мені удачею. Якби Сі Джей забрела сюди, довелося б знову чинити опір тій коняці, однак перспектива робити це в тілі Макса, а не Моллі дещо лякала мене.

Більшість часу Сі Джей проводила, гуляючи й розмовляючи з Ганною, яка рухалася тим самим тихим кроком, що й моя дівчинка. Я тримався біля них, гордий, що захищаю їх обох.

– Я ніколи не полишала надії, – казала Ганна. – Я знала, що цей день настане, Клеріті. Тобто Сі Джей, пробач.

– Усе гаразд, – мовила Сі Джей. – Мені подобається, коли ти називаєш мене так.

– Я ледве втрималася, щоб не заверещати, як дівчатко, коли твій хлопець зателефонував.

– А, Трент? Ні, він не мій хлопець.

– Невже?

– Ні. Ми завжди були найкращими друзями, але ніколи не були парою.

– Цікаво, – промовила Ганна.

– Що? Чому ти так на мене дивишся?

– Нічого. Просто радію, що ти тут, ось і все.

Одного дня пішов дощ, і рев на даху був як від машин, що чувся з мого особистого килимка на балконі, тільки без гудків. Вікна були відчинені, і вогкі запахи землі запливали до кімнати. Я ліниво лежав біля ніг Сі Джей, доки вони з Ганною сиділи та їли коржики, не даючи мені жодного.

– Почуваюся винною, що не доклала більших зусиль, – казала Ганна.

– Ні, бабусю, ні. Якщо Ґлорія надіслала тобі того адвокатського листа…

– Справа не лише в цьому. Твоя мати переїздила стільки разів після того, як Генрі… після авіакатастрофи. А життю властиво ставати таким клопітким, що й не помічаєш, як швидко спливає час. І все ж я мала щось зробити – може, найняти власного адвоката.

– Жартуєш? Я знаю Ґлорію. Я з нею виросла. Якщо вона сказала, що засудить тебе, то вона б це зробила.

Моя дівчинка підійшла до Ганни, і вони обійнялися. Я зітхнув, відчуваючи запах крихт, що й досі лежали на тарілці. Буває, люди ставлять тарілку на підлогу, щоб дати вилизати собаці, але найчастіше забувають.

– Однак я маю дещо для тебе, – сказала Ганна. – Бачиш оту коробку на полиці, ту, з рожевими квіточками? Зазирни всередину.

Сі Джей перетнула кімнату, і я схопився на лапи, але вона лише взяла коробку та принесла її назад. Пахла та не дуже цікаво.

– Що це? – спитала Сі Джей, тримаючи коробку на колінах. Те, що лежало всередині, пахло, як папірці.

– Листівки до дня народження. Щороку я купувала для тебе листівку й писала, що сталося від минулого разу. Весілля, народження… вони всі тут. Починаючи це,