Брюс Кемерон - Подорож собаки

я не усвідомлювала, скільки листівок урешті-решт напишу. У якийсь момент довелося знайти більшу коробку. Ніхто не очікує, що доживе до дев’яноста років, – усміхнулася Ганна.

Сі Джей гралася з папірцями в коробці, цілковито забувши про очевидний зв’язок між крихтами від коржиків і її гідним собакою Максом.

– О бабусю, це найпрекрасніший подарунок, що я будь-коли отримувала.

За обідом я лежав під столом, а Речел, Сінді та інші люди сиділи із Сі Джей, розмовляли й сміялися, і всі були щасливі. Тож я здивувався того дня, коли Трент почав виносити валізи з будинку до машини, адже це означало, що, яка б не була щаслива Сі Джей, ми їдемо.

Так уже чинять люди: хоч на Фермі або в собачому парку набагато веселіше, вони вирішують поїхати, і все – їдуть. Обов’язок собаки – вирушати з ними, після того як позначив територію своїм запахом.

Я знову сидів у своєму ящику в машині. Моя дівчинка цілковито забула, що я собака на передньому сидінні.

– Таке враження, ніби бабуся подарувала мені всі спогади з мого життя – життя, якого я не прожила. Усі мої спогади в одній коробці, – сказала Сі Джей, коли ми їхали.

Вона заплакала, і я заскавчав, бажаючи втішити мою дівчинку, хоча й не міг її бачити.

– Усе гаразд, Максе, – мовила Сі Джей, і я помахав хвостом, почувши своє ім’я.

Після багатогодинної поїздки я підвівся у своїй клітці, адже запахи знову стали знайомими. Зрештою машина зупинилась, і я терпляче чекав у ящику, доки мене випустять, однак Сі Джей і Трент просто сиділи на своїх місцях.

– Уперед? – спитав Трент.

– Не знаю. Просто не знаю, чи хочу її бачити.

– Гаразд.

– Ні, – сказала Сі Джей, – я маю на увазі, кожна наша зустріч закінчується тим, що я погано про себе думаю. Це жахливо? Вона ж моя мати.

– Ти маєш право на свої почуття.

– Не думаю, що можу це зробити.

– Ну, гаразд, – сказав Трент.

Усе, я витримав стільки, скільки зміг, і дзявкнув від невдоволення.

– Будь хорошим собакою, Максе, – мовила Сі Джей.

Я помахав хвостом, почувши про хорошого собаку.

– Отже, ти впевнена? Хочеш, щоб ми поїхали? – спитав Трент.

– Так. Ні! Ні, я маю туди піти, тобто ми ж зовсім на місці, – сказала Сі Джей. – Ти зачекай, гаразд? Збігаю й дізнаюся, у якому вона настрої.

– Звісно. Ми з Максом посидимо тут.

Я помахав хвостом. Дверцята машини відчинилися, було чути, як Сі Джей виходить. Я нетерпляче чекав, коли дверцята зачинилися, але вона не підійшла випустити мене.

– Усе гаразд, Максе, – сказав Трент.

Я заскавчав. Де моя дівчинка? Трент нахилився й просунув пальці крізь ґрати, а я лизнув їх.

Дверцята відчинились, і машина хитнулася, коли Сі Джей застрибнула всередину. Я махнув хвостом, сподіваючись, що вона випустить мене й погладить, щоб відзначити своє повернення, але вона просто зачинила дверцята зі свого боку.

– Ти не повіриш.

– Що?

– Вона виїхала. Жінка, що відчинила мені, живе тут уже рік, і вона купила цей дім у якогось старого.

– Жартуєш. Я гадав, її залицяльник, той, у якого батько сенатор, викупив закладну на дім, щоб їй завжди було де жити, – сказав Трент.

– Усе так, але вона, вочевидь, усе одно його продала.

– Що ж… хочеш зателефонувати їй? Телефон у неї, мабуть, той самий.

– Ні, знаєш що? Сприйматиму це як знак. Це ж наче жарт, коли твої батьки переїздять і не кажуть своєї нової адреси – ось, саме так Ґлорія вчинила зі мною. Просто їдьмо звідси.

Ми знову вирушили в дорогу. Зітхнувши, я вмостився.

– Хочеш проїхати повз твій старий будинок? – спитала Сі Джей.

– Ні, усе гаразд. Ця подорож була для тебе. Я маю безліч добрих спогадів про той дім, але після того, як померла мама й ми його продали, краще я збережу його в пам’яті таким, яким він був, ніж бачити зміни, розумієш?

Ми довго їхали в цілковитій тиші. Я дрімав, але прокинувся, почувши голос Сі Джей, адже в ньому була дещиця страху.

– Тренте?

– Так?

– Це ж правда, так? Ця подорож була для мене. Усе, що ти робив, відколи я потрапила до лікарні, було для мене.

– Ні, я теж розважився.

– Усе це. Розшукування моїх родичів. Зміна маршруту, щоб я могла побачити Ґлорію, хоча ми обоє знали, що останньої хвилини я, імовірно, втечу, як мокра курка.

Я підняв голову. Курка?

– Відколи ми разом зростали, з дитинства ти був поряд. Знаєш що? Ти моя опора.

Я розвернувся у своїй коробці й ліг.

– Але не за це я люблю тебе, Тренте. Я кохаю тебе, бо ти найкращий чоловік у світі.

Якусь мить Трент мовчав.

– Я теж тебе кохаю, Сі Джей, – сказав він.

Потім я відчув, як машина повертає, гальмує й зупиняється. Я підвівся в ящику й струснувся.

– Гадаю, може, нам зупинитися на хвилину, – мовив Трент.

Я нетерпляче чекав, щоб мене випустили, але чув тільки шерех на передньому сидінні та якісь звуки, схожі на ті, що бувають під час їжі. Може, вони їли курку? Нею начебто не пахло, але сама думка все одно схвилювала мене. Нарешті я гавкнув.

Сі Джей розсміялася.

– Максе! Ми зовсім про тебе забули.

Я помахав хвостом.

Як виявилося згодом, це було не востаннє, коли ми бачили Ганну й усю її родину. Незабаром після повернення додому мене привели до великої кімнати, повної людей, що сиділи на стільцях – наче збиралися грати в гру, якої навчила мене Енді, коли я був Моллі. Трент міцно тримав мене, але я виборсався з його рук, почувши запах Сінді, Речел і Ганни. Речел розсміялася, підхопила мене на руки й передала Ганні, а я лизнув її в обличчя. Утім я поводився обережно й чемно, а не як Дюк, якби він був тут, адже Ганна здавалася кволою, і її завжди хтось тримав під руку.

Я був такий щасливий бачити їх! Сі Джей теж була щаслива, настільки щаслива, як ніколи на моїй пам’яті. Стільки радості й любові витало в повітрі, вируючи між людьми на стільцях і між Сі Джей і Трентом, що я не міг втриматися, щоб не гавкати. Моя дівчинка підняла й пригорнула мене.

– Тш-ш-ш, Максе, – прошепотіла вона, цілуючи мене в ніс.

У мене на спині було вдягнуте щось м’яке, і я йшов поряд із Сі Джей між людьми туди, де стояв Трент, і сидів із ними, доки вони розмовляли. А потім вони поцілувались, і всі в кімнаті закричали, а я загавкав знову.

Це був такий прекрасний день. Усі столи застелили тканиною, так що під кожним був маленький сховок із людськими ногами й шматочками м’яса та риби. Квіти й рослини скрізь сповнювали дім пахощами, чарівними, як у собачому парку. Я грався з дітьми, які зі сміхом ганялися за мною, і коли Трент узяв мене й виніс на вулицю, щоб я зробив свої справи, не міг дочекатися повернення назад.

Сі Джей була вбрана в тканину з широкими складками, так, що під ними теж був маленький сховок, однак жодної їжі – лише її ноги. Коли я заповзав під ті складки, моя дівчинка завжди хихотіла й тяглася діставати мене з-під них.

– Бавишся, Максе? – спитала вона мене після одного такого випадку, підняла й поцілувала в маківку.

– Він увесь час гасав, як навіжений, – сказав Трент. – Спатиме сьогодні без задніх ніг.

– Ну… це ж добре, – мовила Сі Джей, і обоє розсміялися.

– Сьогодні прекрасний день. Я кохаю тебе, Сі Джей.

– Я теж