Брюс Кемерон - Подорож собаки

Щодня після того Сі Джей уставала з ліжка, щоб рухатися квартирою, завжди штовхаючи перед собою штукенцію з тенісними м’ячиками. А тоді одного дня ми почали виходити надвір. Уперше, коли ми це зробили, танув сніг, і автомобільні шини гучно скреготали об бруківку, і скрізь було чути накрапання й плюскіт. Ми пройшли лише кілька футів тротуаром, а тенісні м’ячики на «стільці» Сі Джей уже змокли. Кілька днів по тому знову пішов сніг, і ми пройшли лише кілька кроків, перш ніж повернути назад. Наступного дня вийшло сонце й стало тепло, сніг почав танути, а з-під нього долинав запах свіжої трави.

Наш дім мав зовнішню кімнату під назвою «балкон». Трент поставив туди коробку, устелену грубим килимком, і покликав мене туди.

– Сюди можеш ходити в туалет, зрозуміло, Максе? Це твоя особиста вбиральня.

Грубий килимок був м’якішим за цементну підлогу балкона. Я полюбляв лежати на ньому у вітряну погоду, відкривши свій нюх п’янкій суміші запахів із гамірних вулиць унизу. Іноді я відчував запах місіс Воррен – леді, яка часто виходила на сусідній балкон.

– Привіт, Максе, – зазвичай казала вона мені, і я махав хвостом.

– Ти не повинен лежати в ньому, Максе, – сказав Трент, коли вийшов подивитися, як я тут.

Сі Джей весело розсміялася. Я не знав, що відбувається, але вирішив, що, коли це робить мою дівчинку щасливою, я лежатиму на грубому килимку якомога частіше.

Дні ставали теплішими, і Сі Джей брала свого «стільця» й ходила все далі й далі, завжди пересуваючись дуже повільно. У жодну з цих прогулянок ми не зупинилися забрати Кеті чи інших собак.

Я звик до нашого маршруту й з нетерпінням чекав, коли ми зупинимося біля клумби, де росли квіти на рівні мого носа. Якийсь пес, котрого я ніколи раніше не бачив, завжди позначав рослини, і я ретельно все обнюхував, перш ніж задерти лапу в тій самій місцевості.

– Макс любить зупинятися тут і нюхати квіти, – сказала Сі Джей Трентові одного разу, коли вони обоє гуляли зі мною.

– Хороший собака, Максе. Стій і понюхай троянди, – мовив Трент.

Я чув, що я хороший собака, але зараз був набагато більш зосереджений на запаху того пса.

Деякі дні видавалися для Сі Джей кращими за інші. Одного з її поганих днів вона лежала в ліжку, коли я почув скрегіт біля парадних дверей і прожогом кинувся до них, гавкаючи. Коли двері відчинилися, я був ошелешений, почувши, хто там із Трентом.

Дюк!

Дюк увірвався до кімнати, сповнений божевільної енергії. Я став на задні лапи, обхопив передніми його велику голову й лизнув його в губи, щиро радий бачити. Його великий язик вивалився й знов і знов плескав по моєму писку, а Дюк підвивав і тремтів – такий щасливий, що він зі мною. Пес упав на спину, щоб я міг видертися на нього, і ми борюкалися й радісно вовтузились удвох.

– Нумо в дім, хлопці, – сказав Трент.

Ми зайшли до кімнати Сі Джей, і вона сіла в ліжку, вигукнувши:

– Дюку!

Дюк був такий збуджений бачити її, що застрибнув просто до неї на ліжко. Сі Джей ахнула від болю.

– Гей! – скрикнув Трент.

Лампа поряд із Сі Джей упала на підлогу, блимнув спалах, і в кімнаті потемнішало. Дюк, важко дихаючи, стрибав довкола, налітаючи на меблі, а тоді знову стрибнув на ліжко.

– Геть, Дюку! – сказала Сі Джей сердито.

З гарчанням я став кусати Дюка за п’ятки, і він сповз на підлогу, притиснувши вуха. Моїй дівчинці – збагнув я тієї миті – потрібні були тиша та спокій. Коли Дюк стрибнув на неї, це завдало їй болю, а його гамірна поведінка розізлила її й Трента.

Бути хорошим собакою в будинку означало бути менш гучним і непосидючим. Сі Джей потребувала тиші.

Коли Дюк нарешті опанував себе, Сі Джей притягла його голову до себе й почухала вуха.

– Гаразд, Тренте, а це ти як улаштував? – спитала вона.

– Неважко було розшукати Баррі. Я просто зателефонував до його офісу й пояснив, чого хочу. Він і не думав відмовляти, – сказав Трент.

Сі Джей припинила чухати Дюка й подивилася на Трента.

– Тобто він не думав відмовляти тобі.

– Так. Ну…

– О Дюку, я така рада тебе бачити, – туркотіла Сі Джей.

Я застрибнув на ліжко, але зробив це дуже спритно й підповз туди, де Дюкові діставалася вся любов. Я знав, що Сі Джей хотіла б бачити там і мене. У цій ситуації я був найважливішим собакою.

Коли Дюк пішов, Сі Джей і Трент повечеряли за столом, а не в її спальні. Мені більше подобалося, коли вона їла в ліжку, бо часто пригощала мене дрібними шматочками, та з якоїсь причини вони були щасливіші, сидячи так, що я лише до їхніх ніг міг носом дістати. Я терпляче сидів під столом, чатуючи на їжу.

– Може, діаліз – це не так уже й погано, – сказав Трент.

– О Господи, Тренте.

– Я лише кажу, що, якщо це станеться, ми впораємося.

– Якщо це станеться зі мною, ми впораємося? – різко промовила Сі Джей.

Кілька секунд не було чути нічого, окрім брязкоту їхніх виделок по тарілках.

– Вибач, – м’яко сказала Сі Джей. – Я справді ціную все, що ти для мене робиш. Боже, я поводжусь, як Ґлорія.

– Ні, ти чимало пережила, тобі боляче, а діаліз – це страшно. Цілком зрозуміло, що ти злишся, коли я кажу, буцімто якимось чином поділятиму твої відчуття. Насправді ж я мав на увазі, що підтримаю тебе, як тільки зможу, чого б це не коштувало. Ось і все.

– Дякую тобі, Тренте. Я не заслуговую на такого друга, як ти, – відповіла Сі Джей.

Коли вони покінчили з вечерею, Трент поклав їжі мені в миску. Брязкіт вечері в моїй металевій мисці був чудовим, і я танцював довкола, чекаючи, доки хлопець поставить її.

– А тепер дивися. Молися, Максе, молися.

Трент прибрав від мене їжу, але нахилявся, і я відчував запах у його подиху. Я знав, чого він хоче, і подав знак.

– Бачиш? – сказав Трент, захоплено сміючись.

– Це так дивно. Ніколи не бачила, щоб він таке робив, – мовила Сі Джей.

– Він читає молитву, – запевнив Трент.

З настанням тепла ми із Сі Джей гуляли все далі й далі. Вона нарешті припинила штовхати перед собою «стільця» з тенісними м’ячиками, але трохи спиралася на гачкувату палицю, коли ми повільно ступали тротуаром. Я навчився бути дуже терплячим і йшов поряд із нею тим кроком, яким хотіла вона. Захищати її тепер – означало стежити, щоб вона не перечепилася або їй не стало боляче від надто швидкої ходи. Іноді Трент повертався додому посеред дня і йшов гуляти з нами – він теж призвичаївся до тихої ходи.

Минуло вже багато часу, відколи я востаннє катався на машині, і я вже майже покинув надію колись знову стати собакою на передньому сидінні, хоча на вулицях завжди була сила-силенна автівок. Тому й здивувався, коли мене посадили в ящик із твердими стінками та значно більшим простором для руху, ніж у м’якому, і Трент виніс мене з будинку й посадив на заднє сидіння великої автівки.

– Пристебни ящик, – попросила Сі Джей. – З ременем спокійніше.

Я трохи дзявкнув, коли машина з Трентом за кермом рушила з місця. Вони забули, що я тут?

– О Максе, я знаю, але ми просто перед тобою. Позаду тобі безпечніше, – сказала Сі Джей.

Я не почув жодного слова,