Хелена Власенко - Довга дорога до тебе (ч.3), Хелена Власенко

Глава 19

 Марта підвелася, підійшла до ридаючої Дани і просто обняла її за плечі. Вона пробувала співчутливими словами, погладжуваннями заспокоїти подругу-колегу. Марта обережно намагалася вивести Дану на розмову. Сподівалася, що та виговориться і їй полегшає, але подруга зараз неособливо хотіла заглиблюватись в розповідь, посилаючись на їхню з Яном занадто довгу, складну історію і небажання додатково мучити себе спогадами. По правді, Дана побоювалася, що і Марта не повірить в її дику історію. Можливо колись розкаже все, але не зараз, не коли душа до відмови переповнена болем. Марта тільки почула цифру в тринадцять років і на хвилину втратила дар мови, але надалі розпитуваннями вирішила не напружувати, хоч цікавість і розпирала.

 Дана трошки заспокоїлась, відчуваючи підтримку і співчуття подруги. Вона навіть почала приводити себе до порядку, згадавши, що все-таки в приймальні сидить, куди кожної хвилини хтось може зайти. Марта ще раз поцікавилася для певності чи все гаразд і, після ствердного кивка подруги, вернулася до свого робочого місця. 

 Дана заплющила очі, важко зітхнула, збираючись з силами, щоб взятися за роботу, але в наступну мить з кабінету вийшов Ян. Він кинув Марті, що до кінця дня його не буде і, навіть не глянувши в бік Дани, вийшов.

 Вона якусь мить заніміло сиділа, а потім зірвалася з місця і побігла до вбиральні, де можна було зачинитися, заховатися від сторонніх очей.

 Нестерпний, невимовний біль пронизав і стис тіло, варто було побачити його. Біль розчарування, приниження і безнадії. Мабуть, вона сильніше, ніж здавалося, сподівалася на те, що він повірить. Хоча, імовірно, і в такому випадку це нічого б не вирішило. Надто багато часу і ненависті минуло, щоб збереглись почуття. В них нема майбутнього і - горло стис німий крик - він більше ніколи не торкнеться її з ніжністю і щемливою теплотою, не обійме заспокійливо, не поцілує...

 Назавжди і безповоротно все скінчено.

 Коли болісні і виснажливі ридання стихли, прийшла наступна апатія. Дана підвелася з підлоги, на яку сповзла на ослаблених ногах, і подивилась на себе в дзеркалі. Побачене злякало. На неї у відображенні дивилась жінка зі змарнілим, жалюгідним виглядом. В голову закралось чітке, логічне запитання: як довго вона зможе так жити - бачити його і не мати можливості торкатися так, як того хочеться?

 Допоки все залишатиметься без змін, вона просто не матиме можливості жити хоча б частково нормальним життям, чи навіть спробувати. Завжди буде він: холодний, жорстокий, далекий. Його ненависть і її любов колись просто спалять душу до тла, а вона зобов'язана жити, якщо не заради себе, то хоч ради доньки, нормально.

 Годі вже цього. Пора припиняти зворотний відлік свого самознищення. Так далі тривати не може. Дана приречено-холоднокровно-рішуче вдихнула і різко видихнула, дивлячись на своє жалюгідне відображення, опустила погляд і пішла до виходу.

 Вона вернулася на своє робоче місце. На зацікавлення Марти про її самопочуття беземоційно кивнула, що все в нормі (як смішно) і знайшла на ноуті бланк, яким раз уже користувалася. Вона знову видрукувала його, заповнила і поклала Марті на стіл.

 - Передай йому це завтра, будь ласка, - апатично-сухо попросила колегу.

 Марта глянула на листок, хоч і здогадувалась що там, і співчутливо подивилась на Дану.

 - Ти впевнена? Добре все обдумала?

 - Звісно. Я так більше не можу, а по-іншому вже не буде, - видихнула Дана і пішла за свій стіл.

 Вона лишилася до кінця дня, щоб допомогти Марті з роботою. Підставляти її не хотілося, а Яна і так сьогодні тут не буде. Ввечері Дана тепло попрощалася з колегою і кілька разів перепросила за те, що залишає ту так несподівано, не відпрацювавши потрібний час.

 - Припини, - заспокоїла її Марта. - Мені тільки дуже жаль, що ти ідеш. Зізнаюсь, сподобалось з тобою працювати. Було легко і весело. Ти точно не передумаєш? Можливо все ще зміниться? Не знаю, що там у вас за ситуація, але все можна обговорити, врешті-решт. Охолонете і спробуєте ще раз.

 Дана невесело всміхнулась:

 - Нема в нас шансів. Не залишилось. Слова вже всі сказані і вони не допомогли, а продовжуватися так не може. Щоб я змогла жити далі, потрібно відпустити ці почуття.

 - Досі любиш його? 

 Дана важко вдихнула-видихнула. Досі? А чи був в її житті час, коли не було того глибокого, всепоглинаючого почуття до нього? Мабуть, вже тоді, коли Бог забирав її з небуття, вклав частиною душі любов до цього чоловіка.

 - Здається, від першого нашого знайомства, відколи вперше побачила його, але це вже неважливо. Між нами стільки всього трапилось і така прірва утворилась, що я сумніваюся в можливості любові загоїти ці "рани", а не те, щоб постійно жити під тиском його ненависті.

 - Що ж між вами такого сталося? - тихо-співчутливо проговорила Марта, задумливо дивлячись на подругу.

 - Багато жахливого, - Дана стиснула губи в хоробрій посмішці і на прощання обняла колегу. - Колись, може, розкажу.

 

 Наступного ранку Марта, як звичайно зайшла до кабінету шефа з горнятком кави та щоб озвучити розклад його справ на сьогодні і послухати вказівки стосовно своєї роботи. Вона зразу поставила на стіл перед ним чашку і поряд, обіцяний вчора, аркуш паперу. Ян, не дивлячись в ту сторону, оскільки набирав щось на телефоні, поцікавився в Марти що це вона підсунула.

 - Заява на звільнення, - повела плечем асистентка.

 Ян перевів погляд і з хвилину просто дивився на білосніжний аркуш паперу з невеликим текстом перед собою.

 - Чому вона сама цього не принесла? - холодно спитав він.

 - Вона сюди більше не повернеться, - тихо відповіла Марта.

 Ян ще кілька секунд пропалював листок непроникним поглядом, після чого Марта вловила шум його видиху. Він потягнувся за ручкою і поставив підпис. Асистентка зразу ж забрала листок і вони вернулися до щоденних обов'язків і справ. 

 Це був перший на цій посаді справді важкий для неї робочий день. До того шеф ніколи не бував настільки злим, дратівливим і прискіпливим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍