Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

і відчув задоволення з самого себе; нарешті, зробивши кілька швидких турів по кімнаті, упевнився, що коли не зважати на досить дошкульний біль, почуття морального щастя може примусити мовчати фізичні страждання.

Особливо ж личив йому вишневого кольору плащ, який він сам собі придумав і який був трохи довший, ніж звичайно за тих часів.

Тим часом як усе це відбувалося в Луврі, подібна сцена мала місце в палаці де Гіза. Високий рудоволосий дворянин розглядав перед дзеркалом червонастий шрам, Що перетинав йому все обличчя і спотворював його; він розчісував і помадив свої вуса, а також намагався замазати осоружну смугу, яка, не зважаючи на всі косметики, що були в ужитку за тих часів, знову з’являлась навіть крізь потрійний шар білил та рум’ян; коли він побачив безрезультатність своїх зусиль, враз у голові його виникла ідея: гаряче серпневе сонце палило своїм промінням двір; він спустився у двір, зняв капелюх і, піднявши носа вгору та заплющивши очі, хвилин з десять походив по двору, підставляючи обличчя під пекуче полум’я, що потоками лилося з неба.

Через десять хвилин обличчя дворянина, завдяки сонцю, стало таке яскраве, що тепер уже смуга не гармонувала з усім обличчям своєю червоністю, а здавалася в порівнянні з ним жовтою. Проте, наш дворянин, здавалось, задовольнився цією райдугою, яку він, за допомогою рум’ян, якнайкраще зрівняв з кольором усього обличчя; потім він одягся в пишне вбрання, принесене йому кравцем раніш, ніж він його покликав.

Вдягнутий, напахчений мускусом, озброєний з ніг до голови, він удруге вийшов у двір і почав гладити великого чорного коня, що не мав би рівного собі в красі, коли б шабля якогось рейтара в одному з останніх боїв громадянської війни не зробила йому невеликого шрама, схожого на той, що був і в пана.

Проте, захоплений своїм конем, як і самим собою, цей дворянин, якого читачі, звичайно, легко впізнали, на чверть години раніш від усіх інших був уже в сідлі, і двір будинку де Гіза оголосився іржанням його скакуна, на яке відповідали вигуки „чорт візьми“, на всі лади виголошувані його паном в міру того, як він оволодівав конем. За хвилину кінь, цілком укоськаний, визнав законну владу їздця; але перемогу здобуто було не без шуму, і шум цей, — можливо, що дворянин і розраховував на це, — шум цей привабив до вікна даму, яку наш укоськувач коней вітав глибоким поклоном, а вона відповіла йому найприємнішою усмішкою.

Через п’ять хвилин по тому пані де Невер звеліла покликати свого управителя.

— Пан граф Аннібал де Коконна добре снідав? — спитала вона.

— Так, пані, — відповів управитель. — Сьогодні він їв ще з кращим апетитом, ніж звичайно.

— Добре, пане! — сказала герцогиня.

Потім, звертаючись до свого першого дворянина, сказала:

— Пане д’Аргюзон, рушаймо до Лувра, але, будь ласка, доглядайте за паном графом Аннібалом де Коконна, бо він поранений, отже ще слабий, і я ні в якому разі не хотіла б, щоб з ним скоїлося якесь нещастя. Це викликало б глузування з боку гугенотів, що мають на нього злість з тієї високощасливої ночі святого Варфоломія.

І пані де Невер, сівши теж на коня, вся осяйна, поїхала до Лувра, де було призначено загальний з’їзд.

Була друга година дня, коли ряд вершників, сяючи золотом, дорогоцінним камінням та пишним убранням, з’явився на вулиці Сен-Дені і виїхав до рогу кладовища Невинних, розгортаючись між двома рядами похмурих будинків, як величезна гадина, що вилискує на сонці різними барвами своїх кілець.