Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Королева Марго, Олександр Дюма 📚 - Українською

Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

55
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Королева Марго" автора Олександр Дюма. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 180
Перейти на сторінку:
великим чоловіковбивцем?

— Він забажав узяти участь в святі і їде на бойовому коні пана де Невера, з слона завбільшки. Жахливий вершник! Я дала йому дозвіл на участь, бо твій гугенот, гадаю, розумно сидить вдома, отже нема чого боятись, щоб вони зустрілись.

— О, — відповіла Маргарита, усміхаючись, — хоч би був він, — а його нема, — гадаю, що з того нічого б не вийшло. Мій гугенот предобрий хлопчина, та й годі: він голуб, а не шуліка, він буркоче, а не кусає. Та, кінець-кінцем, — сказала вона з незрівнянним виразом у голосі, злегка знизавши плечима, — може, ми тільки вважаємо його за гугенота, а насправді він брамін, і релігія забороняє йому проливати кров.

— А де герцог д’Алансон? — спитала Генрієтта. — Я його не бачу.

— Він приїде згодом. У нього боліли ранком очі, і він думав не їхати; але відомо, що він, аби не бути однієї думки з Карлом та Генріхом, тягне за гугенотами, — отже, йому дали зрозуміти, що король може витлумачити його відсутність в несприятливий для нього бік, і він перерішив. Та от, глянь, — там на щось дивляться, кричать: то він виїздить з Монмартрських воріт.

— Справді, він, пізнаю його, — сказала Генрієтта. — У нього сьогодні прекрасний вигляд. Останнім часом він став дуже дбати про себе: напевне, закохався. Та глянь бо, як добре бути принцем крові: він мчить прямо на народ, а народ перед ним розступається.

— Справді, — сміючись, сказала Маргарита, — він, гляди, ще й нас роздавить, господи прости! Звеліть вашим дворянам дати йому дорогу, герцогиня, бо, гляньте, коли отой не від’їде вбік, йому кінець.

— А, це мій герой! — скрикнула герцогиня. — Дивись, дивись!

Коконна, справді, виїхав із рядів, щоб під’їхати до пані де Невер; але в ту хвилину, коли кінь його переїздив через бульвар, що відділяв вулицю від передмістя Сен-Дені, якийсь вершник з почту герцога д’Алансона, не маючи змоги стримати свого коня, з розгону штовхнув Коконна. Той мало не злетів зі свого велетенського коня, капелюх ледве втримався на голові; він підхопив його і люто повернувся.

— Господи! — сказала Маргарита, нахиляючись до вуха подруги. — Пан де Ла Моль!

— Отой вродливий блідий хлопець! — скрикнула герцогиня, не мігши приховати першого враження.

— Так, так, той, що мало не перекинув твого п’ємонтця!

— О, — сказала герцогиня, — зараз тут буде щось жахливе! Вони дивляться, пізнають один одного!

Справді, Коконна, повернувшись, пізнав обличчя де Ла Моля і від здивування впустив поводи: він думав, що вбив свого колишнього товариша або, принаймні, зробив його на якийсь час нездатним до бою. Ла Моль теж пізнав Коконна і відчув, що обличчя його спалахнуло вогнем. Кілька секунд — їх було досить, щоб виразились усі почуття, які таїлися в їх душах — вони дивились один на одного таким поглядом, що обидві жінки здригнулись. Потім Ла Моль, озирнувшись навколо себе і розміркувавши, певне, що місце для з’ясування справи не підхоже, пришпорив коня і приєднався до герцога д’Алансона. Коконна з хвилину постояв на місці, крутячи вуси і намагаючись підтягнути їх кінці мало не до очей; потім, бачачи, що Ла Моль від’їхав, не сказавши йому нічого, теж рушив далі.

— Ах, — з презирливим жалем сказала Маргарита, — я не помилилась!.. О, це вже занадто!

І вона, до крові закусила губи.

— Він дуже гарний, — співчутливо відповіла герцогиня.

Саме в цю хвилину герцог д’Алансон займав своє місце за королем та королевою-матір’ю, і його дворянам, що супроводили його, довелося проїхати повз Маргариту і герцогиню де Невер. Ла Моль, проїздячи мимо двох принцес, зняв капелюх, привітав королеву, вклонившись аж до шиї свого коня, і лишався з непокритою головою, сподіваючись, що її величність ощасливить його поглядом.

Але Маргарита згорда відвернулась.

Ла Моль, певне, прочитав на обличчі королеви вираз презирства і з блідого став мертво-білий. Більш того, він мусив ухопитись за гриву, щоб не впасти з коня.

— О, о! — сказала Генрієтта королеві. — Глянь бо, жорстока! Адже він зараз зомліє!..

— От добре! — сказала королева з презирливою усмішкою. — Тільки цього й не вистачало... Чи нема в тебе нюхальної солі?

Пані де Невер помилилась.

Ла Моль, похитуючись, зібрав сили і, міцніше сівши в сідлі, зайняв своє місце в рядах почту герцога д’Алансона.

Тим часом кортеж їхав уперед і нарешті побачив перед собою похмурий силует шибениці, спорудженої й поновленої Ангерраном де Мариньї[47]. Ніколи ще вона не була так добре оздоблена, як в цю хвилину.

Придверники та гвардійці пішли вперед і оточили місце широким колом. При їх наближенні галич, що сиділа на шибениці, знялася з жалібним кряканням.

За стовпами Монфоконської шибениці звичайно знаходили собі притулок собаки, яких шибениця приваблювала частою здобиччю, та бандити-філософи, що приходили сюди міркувати над сумною зрадливістю долі.

Сьогодні на Монфоконі не було — принаймні, так здавалось — ні собак, ні бандитів. Собак, разом з галиччю, розігнали придверники та гвардійці, а бандити замішались в юрбу, щоб використати щасливий поворот справ у своїй професії.

Кортеж зупинився; король і Катерина під’їхали першими, за ними приїхали герцог д’Анжу, герцог д’Алансон, король Наварський, пан де Гіз та їх дворяни, потім пані Маргарита, герцогиня де Невер і жінки, що складали так званий летючий ескадрон королеви, далі пажі, конюхи, слуги і народ, — усього тисяч до десяти люду.

На головній шибениці висіла якась безформна маса, чорний труп, вкритий загуслою кров’ю та гряззю, на якій біліли шари нового пилу. Труп був без голови, отже його повісили за ноги. Юрба, вигадлива, як завжди, приткнула замість голови жмут соломи, надівши на неї маску, а в рот цій масці якийсь насмішник, що знав звички пана адмірала, застромив зубочистку.

Похмуре й чудне видовище являли собою всі ці елегантні сеньйори та прекрасні дами, коли проїздили, мов змальована пензлем Гойї[48] процесія, серед почорнілих скелетів та шибениць з довгими перекладинами. Чим шумливіша була веселість відвідувачів, тим більше контрастувала вона з мертвою мовчазністю і холодною недвижністю трупів, що були предметом насмішок, від яких здригалися самі насмішники.

Багато хто ледве міг витримати це страшне видовище; а в гуртку гугенотів, що перейшли в католицтво, можна було побачити блідого на обличчі Генріха, який не міг витримати видовища, хоч як володів собою і хоч який здатний був до вдавання. Він послався

1 ... 52 53 54 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Королева Марго, Олександр Дюма"