Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

– Доброго ранку.

– Привіт.

– Спалося як? – запитую я, йдучи на кухню.

Знову скрип дивана. Дамір натягує шкарпетки на п'яти, напевно, усвідомлюючи, що чоловічих домашніх капців – на його щастя, насправді – у мене немає. І піднімається, щоб піти слідом за мною, в прохолодну кухню.

– Та нормально. Дякую, що прихистила.

Після пережитого, я вчора миттєво заснула.

– Кави? У мене є млинці, вже готові, можу розігріти на сковороді.

– Мікрохвильовкою не обзавелася?

– Поки що ні.

– Внесу її до списку, – каже Дамір

– До якого списку?

Я дістаю сковороду, ставлю на плиту, а Дамір сідає позаду, за столом.

Ідилічна картина, яка кидає в мене жменю спогадів.

Будинок, який раніше слугував декорацією для наших ранкових посиденьок, тепер мабудь має інших господарів. Я не зможу повернутися, сісти на улюблений диван, піднятися в спальню, яка, на жаль, асоціюється у мене зі зрадою чоловіка. Учора новина про продаж будинку проскочила повз мене, відсунута на другий план вагомішими новинами. Але сьогодні, зі свіжою головою, я розумію, що не проти. Я б вчинила точно так само.

– У список… – він ніяково усміхається, — поліпшення твоїх житлових умов. До речі, я помітив, що ти ще не облаштовуєш дитячу. Де ти хочеш? В спальні мабуть?

– Даміре, – виставляю руки, – зупинись.

– Я просто хочу допомогти. Можу ж я бути ще однією твоєю довіреною особою?

– Моїм другом?

– Твоїм другом, – киває Дамір.

Розуміє ж, засранець, не менше за мене, що між нами вже повітря починає нагріватися від тяжіння. Яка там дружба? Не знаю, що стримує його, але мене стримує те, що люди називають «раціо», а серце калатає від бажання.

Нехай він і трохи пом'ятий від сну, але такий гарний.

І те, як він дивиться на мене…

Жоден чоловічий погляд не запалював мене так швидко, і так потужно.

– Так, тобто… З приводу дитячої…

Відрегулювавши газ на млинцях, я повертаюся до нього.

– Я слухаю, – він підпирає щоку долонею.

– Я думала. Але все відкладала й відкладала. Саме покупки, – уточнюю я, тому що з психологічною та медичною підготовкою до пологів у мене все відмінно. Напевно, Дамір бачив стопку книжок у кімнаті, на обкладинках яких щасливі мами тримають малюків на руках. – Можливо, я хотіла, щоб ти брав участь у цих приготуваннях. Не знаю, чесно.

– Люба, я теж цього хотів.

– Хочеш покажу фотографію нашої дівчинки? – запитую я. Дамір смішно хмуриться. – Я маю на увазі УЗД.

– А, звісно.

Я повертаюся в кімнату і витягую з медичної карти свіже фото.

Повертаюся на кухню і даю йому. Коли мова заходить про маля, то мене складно зупинити, тож його роздивляння я супроводжую своєю розповіддю, кажу, що це був один із найкращих моментів за останній час. Я лежала на кушетці й на великому екрані спостерігала за моєю дитиною, бачила, як вона ворушилася, чим займалася. Стриманість ніколи не була моєю сильною стороною, на першому ж УЗД я розплакалася. Бо тоді почувалася самотньою і покинутою, а на моніторі раптово побачила сенс цього всього – поневірянь, які пройшла і ще пройду…

– Лікарі кажуть, що вона здорова.

– Це голівка, так?

– Так, а це ручки, – вказую нижче.

– Вона посміхається чи… мені здається?

– Мені теж так здається, – сміюся я.

– Яка гарна. 

Ми мовчки розглядаємо знімок.

– Я думаю над ім'ям Владислава, — раптово кажу я.

Позаду шиплять млинці і я вимушено відволікаюся, закриваючи газ.

– Владислава, Влада, гарне ім'я, – киває Дамір. – І так точно зватимуть дуже… сильну дівчинку, вольову.

– Яка вміє за себе постояти, – вставляю.

– Розумну панянку.

– Дуже ніжну щодо близьких.

Завмерши, ми дивимося одне на одного… Розділяючи момент на двох.

Ранок стає теплішим, пейзаж за вікном раптом перестає дратувати монотонністю, кава, яка ніколи не вирізнялася шикарним смаком, п'ється із задоволенням.

Я вперше про себе називаю свою дівчинку на ім'я. Владислава.

Снідаючи, продовжуємо базікати про покупки, які треба зробити. І в якийсь момент я навіть забуваю, що ми з Даміром розлучені. Усе здається «правильним».