Елізабет Гілберт - Місто дівчат

Я жадала Ентоні, а він не квапився дати мені те, чого я прагнула, і через це я жадала його ще більше.

Як тільки наставав момент, коли я, затинаючись, белькотіла щось на кшталт: «То, може, ми колись…?» — він відривався від свого заняття, спирався на лікоть і, усміхаючись, питав:

— Що ти там кажеш?

— Ну, якщо ти колись захочеш…

— Якщо я колись захочу чого, крихітко? Кажи вже.

Я нічого не казала (бо не могла нічого сказати), а він усміхався ще ширше:

— Вибач, кицюню, але я тебе не чую. Говори голосніше.

Та я не могла цього вимовити, принаймні поки він не навчив мене, як про це говорити.

— Тобі треба вивчити кілька слів, крихітко, — сказав він мені одного вечора, коли дурів зі мною в ліжку. — І поки я не почую їх від тебе, нічого більшого не буде.

І тоді він навчив мене найнепристойніших слів, що їх я чула у своєму житті. Слів, від яких у мене палали щоки.

Він змусив мене повторювати ці слова слідом за ним і насолоджувався моїм зніяковінням. А потім знову взявся за моє тіло, а я розпласталась на ліжку, знемагаючи від похоті. Коли я сягнула такої вершини бажання, що мені аж дихання перехопило, він зупинився й увімкнув світло.

— А тепер ми зробимо ось що, Вівіан Морріс, — мовив він. — Ти подивишся мені в очі і скажеш, що саме ти хочеш, аби я з тобою зробив. Скажеш тими словами, яких я тебе навчив. Інакше нічого не буде, лялечко.

І, Анджело, бачить Бог, я таки сказала.

Подивилась йому в очі й попросила про це, як дешева повія.

А потім уже було пізно кричати на ґвалт.

Відколи я закохалася в Ентоні, мені зовсім не хотілося ходити на гульки із Селією й чіплятися до незнайомців задля нікудишніх, швидких, прісних розваг. Я хотіла тільки одного: кожної вільної хвилини бути з ним, розпростершись на ліжку його брата Лоренцо. Словом, відколи з’явився Ентоні, я, на жаль, доволі безцеремонно кинула Селію.

Не знаю, чи Селія за мною сумувала. Вона ніколи цього не показувала. Але й не віддалялася від мене. Жила собі, як раніше, і приязно усміхалася мені, коли ми з нею перетиналися (зазвичай у ліжку, коли вона у звичну годину причалапувала додому п’яна). Тепер я розумію, що була для Селії не дуже відданою товаришкою, бо ж, по суті, кинула її двічі: спочатку задля Едни, а потім задля Ентоні. Але, може, то всі молоді люди поводяться як дикі звірі, свавільно міняючи тих, кого удостоюють своєї любові й відданості. Селія, безперечно, теж бувала свавільна. Нині я усвідомлюю, що у свої двадцять завжди мусила бути в когось закохана — байдуже, у кого. Мене влаштовував будь-хто, чия харизма була більша за мою. (А в Нью-Йорку було повно-повнісінько харизматичніших за мене людей.) Я була така незріла, така невпевнена в собі, що постійно намагалася вчепитися за когось, ухопитися за чиюсь привабливість. Та зрозуміло, що закохатися я могла тільки в одну людину за раз.

І в той час цією людиною був Ентоні Я сп’яніла від кохання. Втратила дар мови. Ентоні просто-таки розтерзав мене. Я ледве могла зосередитись на своїх обов’язках у театрі, бо, відверто кажучи, мені стало на них начхати. І взагалі — я ходила до театру тільки тому, що Ентоні щодня бував там годинами на репетиціях і ми могли побачитися. Мені хотілося одного: крутитися поряд з ним. Після кожної репетиції я чекала на нього як та тютя з полив’яним носом: дріботіла за ним до гримерної, бігла на вулицю купити йому сендвіч із язиком на житньому хлібі. Я хвалилася всім, хто мав силу мене слухати, що в мене є хлопець і що ми разом назавжди.

Як тисячі інших пришелепуватих дівчат в історії людства, я була хвора від кохання й похоті. До того ж я була впевнена, що Ентоні Роччелла їх винайшов.

Та от одного дня Една прийшла до мене на примірку нового капелюха для вистави і між нами відбулася така розмова.

— Ти неуважна. Ця стрічка не того кольору, про який ми говорили, — сказала вона.

— Хіба?

Вона торкнулася яскраво-червоної стрічки й запитала:

— Хіба це схоже на смарагдово-зелений колір?

— Та ні, — відповіла я.

— Це той хлопець у всьому винен, — мовила Една. — Він украв усю твою увагу.

Я не стрималась і усміхнулася:

— Так, то він.

Една теж усміхнулася — щоправда, поблажливо.

— Знай, люба Вівіан: коли ти біля нього, то виглядаєш як та сучка в період тічки.

Я винагородила Едну за щирість, випадково штрикнувши її шпилькою в шию.

— Ой, перепрошую! — скрикнула я. А за що я перепрошувала — за те, що вколола її, чи за те, що була схожа на сучку з тічкою, — сама не знала.

Една спокійно витерла серветкою краплину крові на шиї і сказала:

— Не переймайся. Мене вже не перше штрикають, і, напевно, я на це заслужила. Але послухай мене, серденько, бо я вже така стара, що годжусь на археологічну реліквію і трохи розбираюся в житті. Річ не в тім, що я засуджую твоє кохання до Ентоні. Навпаки, спостерігати, як молода дівчина вперше закохується, — сама насолода. Упадати за хлопцем, як оце ти — дуже мило.

— Ну, він справжня мрія, Едно, — мовила я. — Мрія наяву.

— Ну звичайно, люба. Усі вони такі. Але я маю для тебе одну маленьку пораду. Затягни, звісно ж, того жвавого юнака до свого ліжка і згадай про нього у своїх мемуарах, коли прославишся, але одного нізащо не роби.

Я подумала, що вона зараз скаже: «Не виходь заміж» або «Дивись не завагітній».

Але ні. Едну хвилювало щось інше.

— Не допусти, щоб це знищило наше шоу, — сказала вона.

— Перепрошую?

— На цій стадії підготовки, Вівіан, ми всі розраховуємо, що кожен із нас виявлятиме певну розважливість і фаховість. Може, тобі здається, що ми тут цілими днями розважаємося — а ми таки розважаємося, — але на кону стоїть багато всього. Твоя тітка вкладає в цю виставу все, що має — своє серце, свою душу і всі свої гроші теж, — і зовсім не хочеться, щоб через нас усе пропало. Люди театру солідарні, Вівіан. Ми намагаємося не нищити одне одному спектаклі й не руйнувати одне одному життя.

Я не зрозуміла, про що вона каже, і, мабуть, це було написано на моєму лиці, бо Една спробувала пояснити ще раз.

— Ось до чого я веду, Вівіан: якщо ти закохалася в Ентоні — добре, хай