Елізабет Гілберт - Місто дівчат

так і буде, бо хіба можна звинувачувати тебе за твої скромні походеньки? Тільки пообіцяй мені, що не покинеш його, поки вистава йтиме на сцені. Він хороший актор — значно ліпший за пересічного — і він потрібен у цій п’єсі. Я не хочу, щоб усе полетіло шкереберть. Якщо один із вас розіб’є другому серце, я втрачу не тільки прекрасного партнера, а й до біса вправну кравчиню. А мені потрібні ви обоє, і то з головами на плечах. Твоїй тітці ви теж потрібні.

 Напевно, я й досі витріщалася на неї як вівця на нові ворота, бо вона сказала:

— Добре, поясню ще простіше, Вівіан. Як любив казати мій колишній чоловік, той найгірший, режисер: «Живи, як собі хочеш, цукерочко, але не спаскудь клятий спектакль».

Розділ п’ятнадцятий

Репетиції «Міста дівчат» були у розпалі. Прем’єру призначили на 29 листопада 1940 року. Ми вирішили стартувати у тиждень після Дня подяки, щоб затягнути до себе святковий натовп.

Загалом, усе йшло добре. Музика була прекрасна, костюми — похвалю сама себе — добірні. А родзинкою вистави був, звісно, Ентоні Роччелла. Принаймні я так вважаю. Мій коханий співав, грав і танцював із шаленим вогником. (Я чула, як дядько Біллі сказав тітці Пеґ: «Завжди можна знайти дівчат, які танцюють, наче янголи, та й кількох хлопців теж. А от знайти чоловіка, який уміє танцювати як чоловік, — не так легко. Той хлопчина виправдав усі мої надії».) Ентоні був ще й вродженим комедіантом і дуже переконливо грав роль кмітливого хулігана, який зумів умовити стару багачку облаштувати у великій залі свого маєтку підпільний бар і бордель. Його сцени із Селією були просто фантастичні. Вони ідеально пасували одне одному. Особливо блискучою була сцена, коли вони танцювали танго й Ентоні спокусливо співав Селії про «місцинку в Йонкерсі», яку він хотів їй показати. Ентоні співав так, наче «місцинка в Йонкерсі» була ерогенною зоною на жіночому тілі, а Селія реагувала так, ніби й справді так було. То був найсексуальніший момент спектаклю. Кожна зустрічна жінка погодилась би зі мною. Принаймні так мені здавалося.

Інші, звісно ж, сказали б, що родзинкою вистави була Една Паркер Вотсон — і не сумніваюся, що вони мали рацію. Навіть я, зі своїм посоловілим від кохання поглядом, бачила, що Една неймовірна. Я переглянула чимало вистав за своє життя, але вперше спостерігала за тим, як працює справжня акторка. Усі ті, які мені досі траплялися, були лялечками із чотирма чи п’ятьма масками на вибір — смуток, страх, злість, кохання, щастя, — які вони по черзі начіпляли, поки не опускалася завіса. Натомість Една вміла зобразити будь-який відтінок людських емоцій. Вона була невимушена, щира, велична й уміла за одну годину зіграти одну й ту саму сцену дев’ятьма різними способами так, що кожна здавалася бездоганною.

Крім того, вона була шляхетною акторкою. Сама її присутність відразу підносила спектакль на новий рівень. Вона з кожного вміла витягнути найкраще. Під час репетицій Една любила відступити в тінь, щоб усе світло падало на іншого актора чи акторку, а сама аж сяяла від радості, спостерігаючи за їхньою грою.

Мало хто з талановитих акторок має таке добре серце.

Однак Една завжди думала про інших. Пам’ятаю, як Селія прийшла якось на репетицію, начепивши накладні вії. Една відвела її вбік і порадила їх зняти, бо вони кидатимуть тінь на очі й вона виглядатиме наче труп, «а навіщо тобі того, серденько».

Заздрісна зірка нізащо такого не сказала б. Проте Една не була заздрісна.

Поступово завдяки Едні місіс Калевала набула набагато витонченіших рис, ніж передбачав сценарій. Една перетворила її на жінку, яка володіла знанням: жінку, яка знала, яким абсурдним було її життя, коли вона мала гроші; пізніше знала, як абсурдно було збанкрутувати; а ще пізніше — як абсурдно бути господинею казино у власній вітальні. Та при цьому вона сміливо грала у гру під назвою життя — і дозволяла цій грі деколи бавитися з нею. Вона була іронічна, але не холодна. Жінка, яка вижила, але не втратила здатності відчувати.

А коли Една співала своє романтичне соло — простеньку баладу під назвою «Чи не варто мені закохатись», — у залі кожнісінького разу западала трепетна тиша. Байдуже, скільки разів ми її чули: усі все покидали і слухали, як вона співає. Една не мала бездоганного голосу (високі ноти вона часом трішки не дотягувала), але співала так зворушливо, що всі завмирали і слухали — інакше було просто неможливо.

У пісні йшлося про немолоду жінку, яка вирішила всупереч здоровому глузду ще раз віддатися коханню. Дядько Біллі не мав наміру писати аж такі сумні слова. По-моєму, він збирався створити щось, навпаки, легке й веселе: мовляв, дивіться, як мило — навіть літні люди можуть закохатися!

Але Една попросила Бенджаміна сповільнити темп і дати мінорний тон, і це все змінило. Тепер, коли вона доходила до останнього рядка («Я проста дилетантка / Але нащо ми тут? / Чи не варто мені закохатись?»), відчувалося, що ця жінка вже закохана — і то фатально. Відчувався її страх за те, щó станеться з її серцем, якщо вона пуститься берега. Але й надія її теж була відчутна.

Здається, не було жодного разу, щоб ми не заплескали Едні, як тільки вона закінчувала співати цю пісню на репетиціях.

— Вона ще та штучка, дитинко, — сказала мені якось тітка Пеґ за кулісами. — Акторка хоч куди. Ніколи не забувай, навіть коли постарієш, як тобі пощастило — побачити за роботою справжню майстриню своєї справи.

Із Артуром Вотсоном, на жаль, клопоту було більше.

Чоловік Едни нічого не вмів. Ні грати — він навіть своїх слів запам’ятати не міг! — ні співати. («Його спів дарує рідкісну нагоду позаздрити глухим», — висловив свій вердикт дядько Біллі.)

З його танцями, якщо їх узагалі можна було назвати цим словом, усе було не так. Він рухався сценою так незграбно, що здавалося, наче от-от щось перекине. Я дивувалась, як йому взагалі вдавалося колись теслярувати і не відпиляти собі випадково руки. Але треба віддати йому належне: у парадному костюмі, циліндрі й фраку Артур справді виглядав надзвичайно вродливо, але це все, що я можу сказати про нього доброго.

Коли стало очевидно, що Артур не впорається зі своєю роллю, дядько Біллі як міг поскорочував його репліки, щоб той горопашний не заплутався на середині речення. (Наприклад, його вступну репліку «Я — Барчестер Гедлі Вентворт, кузен у третіх вашого покійного чоловіка, п’ятий