Семюель Беккет - Уот

щоб подивитися на себе, виявилася марною, її члени взагалі могли б сидіти з заплющеними очима або дивитися у бік вічності. І це ще не все. Бо зараз містер Фіцвайн, скоріше за все, скаже, щось давненько я не дивився на містера Магершона, зиркну-но я на нього ще раз, як знати, може, він саме зараз дивиться на мене. Але містер Магершон, котрий, як пам’ятаємо, щойно дивився на містера Фіцвайна, мабуть же, обернеться у протилежний бік і дивитиметься на містера О’Мельдона, сподіваючись, що і той зараз дивиться саме на нього, бо давно уже містер Магершон не позирав на містера О’Мельдона. Але якщо містер Магершон і справді давно не дивився на містера О’Мельдона, то містер О’Мельдон оце допіру тільки одвів погляд од містера Магершона, хіба ж ні? А може, якщо і відвів, то не до кінця, бо очі скарбника ніби заклякли і не поспішали рухатися, вражені незвичним, спершу не дуже приємним, а згодом щиро нестерпним бридким духом, який піднімався з-поміж бганок і потайних ходів білизни містера Магершона, валував звідти потужним струмом і виривався у великий світ, назовні, через отвір між комірцем і потилицею, що було сміливим і, треба визнати, успішним актом з боку дихально-шлункових органів цього вченого мужа, які прагнули компенсувати раптові огріхи у роботі верхніх ділянок його організму. Отже, містер Магершон обертається у бік містера О’Мельдона і бачить, що О’Мельдон дивиться не, як він сподівався, на нього (бо якби він не сподівався перехопити погляд містера О’Мельдона, тоді б він не обертався в його бік, а тягнув би шию вперед чи назад і позирав би на містера Макстерна чи хоч би на містера Дебейкера, але скоріше за все на першого, бо на нього, на відміну від останнього, він давно уже не дивився), а на містера Макстерна, сподіваючись, що і містер Макстерн на нього дивиться. Та це й природно, бо відколи містер О’Мельдон дивився на містера Макстерна, минуло більше часу, ніж відколи містер О’Мельдон дивився на інших містерів, і навряд чи щоб містер О’Мельдон відав, що звідколи містер Макстерн дивився на нього, минуло менше часу, ніж звідколи містер Макстерн дивився на будь-кого з решти членів ради, бо містер Макстерн оце допіру лише відвів погляд од містера О’Мельдона, хіба ні? І от містер О’Мельдон пересвідчується, що містер Макстерн дивиться не на нього, як він сподівався, а на містера Дебейкера, чий погляд він сподівається перехопити. Але містер Дебейкер з тією самою метою, що й містер Магершон, дивиться не на містера Фіцвайна, а на містера О’Мельдона, і містер О’Мельдон дивиться не на містера Магершона, а на містера Макстерна, і містер Макстерн дивиться не на містера О’Мельдона, а на містера Дебейкера, дивиться не на містера Макстерна, як сподівався містер Макстерн (бо якби містер Макстерн не сподівався перехопити на собі погляд містера Дебейкера, коли він обертався з метою побачити містера Дебейкера, то він би не обертався і не дивився б на містера Дебейкера, ні, а витягнув би шию уперед чи назад і дивився б на містера Фіцвайна чи на містера Магершона, але скоріше за все на першого, бо на нього, на відміну від останнього, він давно уже не дивився), а на містера Фіцвайна, який насолоджується потилицею містера Магершона так само, як за мить до того містер Магершон насолоджувався його потилицею, а містер О’Мельдон — потилицею містера Магершона. І так далі. Доки із сорока поглядів (по вісім на кожного члена ради) жоден не зустрівся з іншим і рада, хоч як її члени витріщалися, хоч як оберталися, а у справі споглядання одне одного не просунулися ні на крок, рахуючи від моменту, коли взялися за цю справу. І це ще не все. Бо ще силу-силенну поглядів можна кинути, згаявши на це прірву часу, перш ніж око зустрінеться з оком, якого шукає, і кожен розум збагатиться енергією, спокоєм і довірою, вкрай потрібною для втілення їхнього задуму. А причиною того є відсутність якогось певного методу, а без такого методу може існувати будь-що, тільки не рада, оскільки рада, як мала, так і велика, змушена дивитися на себе частіше, ніж будь-яке інше людське скупчення, за винятком хіба що комісії. Так от, одним із найкращих, найдієвіших методів, за допомогою якого будь-яка рада може на себе подивитися, не відчуваючи при цьому ні втоми, ні роздратування, яких не вдається уникнути радам, що дивляться на себе без певного методу, є, либонь, такий. За цим методом усім членам ради роздають номери, один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім тощо, скільки членів — стільки й номерів, щоб кожен мав номер, щоб жоден без номера не сидів, а сидів з номером і повторював його подумки, доки не закарбує в пам’яті не лише свій номер, а й номери всіх інших членів, ті номери, які їм роздали під час формування ради і які залишаються незмінними аж до моменту її розформування, бо якби під час кожного чергового засідання нумерація докорінно мінялася, то важко собі уявити, який би тоді рейвах здійнявся (внаслідок переформування номерів), безлад і розгардіяш. А так кожен член ради не тільки має свій окремий номер, а й тішиться ним неабияк, плекаючи своє число, прагнучи вивчити його напам’ять, ба й не тільки його, але і всі інші числа, всі номери, доки кожен із них не викликатиме в його серці і пам’яті певне ім’я, обличчя, вдачу, певні обов’язки і певну цифру. І тоді, коли прийде час раді дивитися на себе, то хай усі члени, крім першого, гуртом подивляться на цього першого, і він у свою чергу подивиться на них, а тоді, якщо схоче, то може заплющити очі, бо свій обов’язок він уже виконав. Відтак хай усі члени, крім першого номера, на якого оце допіру гуртом дивилися і який дивився на них у відповідь, хай усі вони, опріч другого номера, подивляться на другий номер, і хай він у відповідь на них подивиться і зніме свої окуляри, якщо він слабує на очі і має звичку користуватися ними, і дасть очам перепочинок, бо вони йому більш не знадобляться. Потім нехай усі члени ради, крім другого і, ясна річ, першого, котрі своє вже оддивилися, нехай усі вони, за винятком третього номера, візьмуться і подивляться на третій номер, а він у свою чергу нехай подивиться на кожного з них, а тоді підведеться і йде до вікна і водить очима на всі боки,