Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

— Не псуйте мені чуда, свята може образитися, і я знов осліпну, — обурено гаркнув отець Мігель. — А◦тепер станьте всі в чергу й підпишіть мені листа до Папи.

Ось так, посміюючись і цмулячи вино, присутні підписали клопотання про беатифікацію Хуани з ліліями.

Помста

Того сонячного полудня, коли на Дульсе Росу Орельяно наділи жасминовий вінок королеви карнавалу, матері інших конкурсанток шепотілися, буцімто нагорода дісталася їй несправедливо, а все, мовляв, через те, що Дульсе Роса дочка сенатора Ансельмо Орельяно, найвпливовішої людини в провінції. Жінки визнавали, що вона й справді приваблива, а до того◦ж неперевершено грає на фортепіано й танцює, але, на їхню думку, були й набагато вродливіші дівчата. Вони гляділи, як, стоячи на сцені в шовковій сукні з короною на голові, Дульсе Роса вітала юрбу, й кляли її крізь зуби. Тож деякі з них навіть зраділи, коли через кілька місяців у дім сенатора прийшла біда, яка посіяла стільки горя, що знадобилося двадцять п’ять років, аби його пожати.

Увечері того дня, коли обрали королеву, в муніципалітеті Санта Тереси відбувся бал, і молодики з найвіддаленіших селищ поприходили туди, щоб познайомитися з Дульсе Росою. Вона так раділа й танцювала з такою легкістю, що чимало з них навіть не завважили, що на вечірці були й вродливіші дівчата, а повернувшись додому, запевняли, буцімто ніколи не бачили такого гожого личка. Так Дульсе Роса зажила незаслуженої слави мальованої красуні, якої вже не могли розвіяти жодні аргументи. Перебільшене захоплення її світлою шкірою й ясними очима передавалося від вуст до вуст, і кожен додав її образу щось із власної уяви. Поети з віддалених міст писали сонети про примарну дівчину на ім’я Дульсе Роса.

Поголоска про розквітлу в домі сенатора Орельяно красуню, дійшла й до вух Тадео Сеспедеса, який ніколи її не бачив, бо за все життя не мав часу ні на вірші, ні на жінок. Його цікавила лише громадянська війна. Щойно почавши голитися, він уже навчився тримати в руках зброю, й життя його здавна минало під свист куль. З його пам’яті вивітрилися й материнські цілунки, й церковні молитви. Він не завжди мав нагоду битися, бо в дні затишшя його ватага не завжди зустрічала в околі супротивників, але навіть у хвилини вимушеного миру Тадео Сеспедес поводився, мов пірат. Це був звиклий до насильства чоловік. Він перетинав країну вздовж і впоперек, борючись проти явних ворогів, якщо ті йому траплялися, й проти примарних, коли мусив їх вигадувати; це тривало◦б до нескінченності, якби його партія не виграла президентських виборів. Од нелегального становища за одну ніч він перейшов до здійснення владних повноважень, тож не мав підстав далі чинити безлад.

Останньою військовою операцією Тадео Сеспедеса була каральна вилазка до Санта Тереси. Він удерся туди вночі на чолі загону в сто двадцять вояків, аби провчити й знищити ватажків опозиції. Нападники обстріляли вікна громадських установ, зламали церковну браму й верхи добулися до головного вівтаря, затоптавши отця Клементе, який опинився на їхньому шляху, а потім чвалом помчали до маєтку сенатора Орельяно, що гордовито височів на узгір’ї.

Зачинивши дочку в останній кімнаті й спустивши собак, сенатор із двадцятьма вірними слугами чекав на Тадео Сеспедеса. Як не раз у житті, в цю мить сенатор шкодував, що не мав синів, які◦б допомогли йому зі зброєю в руках боронити честь роду. Він почувався надто старим, але не мав часу думати про це, бо вже вздрів на крутосхилі зловісні зблиски ста двадцяти смолоскипів, що наближалися, розбуркавши ніч. Мовчки розподілив патрони. Все було вже мовлено, і кожен з його людей знав, що до сходу сонця мусить, як мужчина, померти в бою.

— Останній візьме ключ од кімнати, де сидить моя дочка, й виконає свій обов’язок, — мовив сенатор, зачувши перші постріли.

Усі ці чоловіки бачили Дульсе Росу, коли та з’явилася на світ, і тримали її на колінах, коли дівчинка ще вчилася ходити; зимовими вечорами вони розповідали їй казки про привидів, слухали, як вона грає на фортепіано й збуджено аплодували, коли її проголосили королевою карнавалу. Батько міг померти спокійно, бо дівчина нізащо◦б не потрапила живою до рук Тадео Сеспедеса. Однак сенатор Орельяна не міг передбачити, що попри всю свою зважливість, він буде останнім, хто загине в цьому бою. Сенатор бачив, як один за одним падають друзі, й нарешті зрозумів, що далі опиратися безглуздо. З кулею в животі й затуманеними очима він насилу розрізняв тіні, які дерлися високими мурами, а проте залишався при тямі й пошкандибав до третього подвір’я. Собаки впізнали змішаний із потом, кров’ю й сумом запах господаря і пропустили його. Сенатор встромив ключ у замкову щілину, прочинив важкі двері й крізь туман уздрів Дульсе Росу, яка чекала на нього. Дівчина була в тій◦же шовковій сукні, що й на карнавалі, та прикрасила зачіску квітами з вінка.

— Пора, доню, — проказав сенатор, поклавши палець на курок, а тим часом калюжа крові біля його ніг збільшувалася.

— Не вбивайте мене, тату, — твердим голосом озвалася Дульсе Роса. — Залиште мене жити, щоб помститися за вас і за себе.

Сенатор втупився в лице п’ятнадцятирічної доньки й уявив, що зробить із нею Тадео Сеспедес, але в ясних очах Дульсе Роси світилася така рішучість, що він зрозумів: дівчина зуміє вижити й помститись убивці.

Коли вщухло скиглення конаючих собак, засув піддався, клямка відскочила, перші нападники вдерлися до кімнати, а сенатор встиг зробити шість пострілів, перш ніж знепритомнів. Тадео Сеспедес вирішив, що спить, уздрівши перед собою уквітчаного жасминами янгола, який підтримував помираючого старика, а його біле вбрання тим часом робилося червоним од крові; втім, сп’янілому від насильства й знесиленому після кількагодинного бою ватажкові забракло жалості, щоб удруге глянути в їхній бік.

— Жінка моя, — мовив перш, ніж його люди встигли її схопити.

Досвіток п’ятниці видався сірим, забарвленим загравою пожежі. На узгір’ї панувала напружена тиша, останні зойки вщухли, коли Дульсе Роса спромоглася звестися на ноги й попрямувала до садового фонтану, навколо якого ще вчора цвіли магнолії, а тепер це була безформна калюжа посеред згарища. Від її сукні залишилися шовкові клапті, й вона повільно скинула їх і гола занурилася в холодну воду. З-за берез виткнулося сонце, й дівчина бачила, як рожевіє вода, що змивала струмуючу в неї між ніг кров і кров батька, закипілу в її волоссі. Умившись, спокійно, без сліз увійшла в зруйнований дім, напнула щось на себе, взяла простирадло